Однак не повністю вирішено проблему дієвої державної політики сприяння недержавному сектору в культурі, створення для нього сприятливих податкових умов.

Другий виклик — це виклик відкритості та глобалізації. Національна культура, яка до кінця 1980-х років існувала у своєрідному режимі (висока культура — для української інтелігенції, а традиційна народна культура — переважно для селян і вчорашніх селян), виявилась малопристосованою до конкуренції із західною культурою, перед якою тепер упала "залізна завіса", та з російською культурою, яка стрімко комерціалізувалася.

Негативні наслідки такої неготовності виявилися вже на початку 1990-х років: українське кіно швидко здавало позиції на вітчизняних кіно- та телеекранах перед другорядною голлівудською продукцією, український музичний ринок заполонили "піратські" касети та СБ, а концертні зали — другосортні російські гастролери; на книжковому ринку України дедалі більше домінували імпортовані з Росії книжки переважно розважального характеру. Усе це гостро поставило питання цивілізованого протекціонізму щодо вітчизняного виробника культурного продукту, захисту українського культурного простору.

Протягом років незалежності з перемінним успіхом відбувалася боротьба за культурний простір України — її вели як держава (запроваджуючи податкові пільги для книговидавництва, мінімальні квоти на українську продукцію в радіоефірі та на телеекранах тощо), так і саме культурно-мистецьке середовище, навчаючись конкурувати з потужними суперниками.

На сьогодні можна констатувати, що українська культура, як висока, так і популярна, за ці складні роки продемонструвала чималу життєздатність і навіть зуміла закріпитися на скромних, та все ж не маргінальних позиціях на вітчизняному ринку. Варто нагадати, що останнім часом у рейтингах дедалі частіше на провідні місця потрапляють українські музичні альбоми ("Океану Бльзи", Ані Лорак, Тіни Кароль та ін.) і навіть деякі україномовні книжки. А успіх Руслани на конкурсі "Євробачення-2004" та її гастролі багатьма країнами Європи продемонстрували конкурентоспроможність української популярної музики й на світовому ринку.

Нарешті, третій виклик — це виклик націєтворення. Відома недосфор-мованість української політичної нації ставила перед національною культурою завдання, які в більшості сусідніх країн були в основному вирішені багато десятиліть тому. Однак україномовна національна культура, що їй раніше доводилося здебільшого обслуговувати запити такої соціально-культурної групи, як "свідомі українці", не могла успішно задовольнити смаки та культурні потреби всього суспільства України. Щоб виникла взаємна відповідність між українською політичною нацією, яка тепер інтенсивно формується, та українською національною культурою обидва елементи мусили пройти істотну еволюцію: доволі неоднорідне суспільство громадян України ще має стати зрілою політичною нацією, а україномовна культура етнічних українців — перетворитися на культуру всього українського суспільства.

Видається зрозумілим, що хоч би які докладалися зусилля (чи то на рівні держави, чи культурних еліт), не вдасться цілком "українізувати" російськомовну частину населення України — в тому розумінні, що воно на повсякдень (і в культурному споживанні) залишатиметься переважно російськомовним. Надто потужне й надто близьке культурне поле Росії та російської культури, надто велика консервативність повсякденних культурних звичок, надто слабкі україномовні культурні індустрії — усе це визначає саме таку, повільну й обмежену динаміку цього процесу. До того ж і глобалізаційні процеси роблять майже неймовірною перспективу української одномовності, монокультурності.

Загалом варто розглядати багатокультурність не як загрозу цілісності нації, а як потенціал для збагачення культурного капіталу сучасної України.

1. Ідеологічна трансформація, або трансформація систем цінностей. Йдеться, зокрема, про перехід від колективізму до індивідуалізму: від

світогляду, породженого радянською зрівнялівкою та "економікою дефіциту", до ідейних настанов західного "суспільства споживання". В ідеалі внаслідок такої трансформації в умах наших співгромадян на зміну колективістським та патріархальним цінностям мали б приходити ідеали демократії й вільного ринку, але дійсність дає більше підстав вважати, що трансформація має фрагментарний і регіоналізований характер: молодше і середнє покоління, особливо у великих містах, дедалі помітніше охоплюють індивідуалізм і споживацтво, натомість старше покоління, особливо у "провінції", немовби "закристалізувалось" у своїй пострадянській свідомості, в ностальгії за старими добрими радянськими фільмами й піснями.

2. Зміни на символічному рівні.

Це виявляється, наприклад, у практиці використання культурної спадщини як засобу згуртування спільноти, виховання національної свідомості. Можна констатувати, що на символічному рівні процес перетворення "населення союзної республіки" на українську політичну націю вже пройшов чималий шлях, хоча й має не той "українізаційний" характер, на який сподівалися націонал-демократи 10—15 років тому. Тут є чимала потреба в осмисленні реальних процесів формування сучасної політичної національної ідентичності громадян України різного етнічного походження, особливо її культурного складника.

8. Інституційні зміни. Тут слід вказати на господарську трансформацію культурної галузі, тобто поступове запровадження ринкових засад у деяких її секторах, а також правове та адміністративне реформування, тобто реформування законодавчої бази культурної сфери та органів управління нею; обмеження й регламентацію втручання держави в культурні процеси, створення юридичної бази для діяльності недержавних культурницьких інституцій.

Попри чималий обсяг зробленого в цьому плані, процес інституційних реформ у сфері культури ще далекий від завершення — зокрема, тільки починають будуватися механізми стабільного партнерства держави з недержавним неприбутковим сектором, а також принципово нові, конкурсні механізми фінансування культурної діяльності. Далекі від завершення також механізми державного протекціонізму щодо вітчизняної культури.

4. Трансформація щоденних культурнодозвіллєвих практик сучасних українців, спричинена як соціально-політичними змінами (розвал ідеологічно-культурної машини тоталітаризму, відкритість до зовнішніх культурних впливів), так і технологічними інноваціями (поширення домашньої аудіо- та відеоапаратури, персональних комп'ютерів, Інтернету тощо).

Ці процеси відбуваються доволі інтенсивно, однак держава не завжди має можливість чи бажання обмежувати або спрямовувати їх у те річище, яке було б оптимальним для розвитку національної культури. Зокрема, бурхливий розвиток сучасної комерційної кіномережі останніми роками зовсім не супроводжується пожвавленням вітчизняного кіновиробництва — на екранах і далі домінують американські фільми, а з чималих доходів від прокату дуже мало інвестується у вітчизняну кінематографію.

Отже, в добу глибокої суспільної трансформації роль культури стає особливо важливою, тому зростає і значення державної політики в цій сфері.

Нові концептуальні підходи до української культурної політики мають забезпечити створення правових, економічних та організаційних умов для збереження і всебічного розвитку української культури як важливого чинника розбудови повноцінного демократичного суспільства, основи для формування цілісної культурно-національної ідентичності, успішного розвитку України як повноправного члена світової співдружності, співтворця світової культури та світового економічного багатства.

В умовах широкомасштабних політичних та економічних змін, що тривають в Україні, необхідно забезпечити системне реформування сфери культури для збереження духовних здобутків Українського народу і його традицій з одночасною модернізацією культурного життя суспільства.

Загальна культура українського суспільства є також важливим чинником національної безпеки. Вона має відігравати вирішальну роль у запобіганні таких негативних проявів, як культ насильства, політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація. Особливої уваги вимагає духовне виховання молоді, формування у неї високих естетичних і етичних запитів.

У зв'язку з цим державна політика у сфері культури нині передбачає подвійне завдання: з одного боку, сформувати структуру, в тому числі управлінську, пристосовану до нових внутрішніх і зовнішніх умов, з іншого — не допустити розпаду наявної мережі закладів культури і мистецтва. На жаль, за всі попередні роки адекватна відповідь держави на ці виклики так і не була реалізована, попри численні спроби реформування галузі.

Трансформаційні процеси, що відбувалися в українському суспільстві протягом останніх 15—20 років, гостро виявляються у кризі успадкованої від радянської доби культурно-мистецької інфраструктури, водночас відбуваються непрості й досі незавершені процеси формування цілісного національного мовно-культурного простору, напрацьовуються нові принципи та механізми державної підтримки культури. Система управління культурою, механізми фінансування й оподаткування досі не у всьому відповідають новому стану суспільства, складним умовам, у яких опинилася галузь (хоч і вдалося в основному зберегти успадковану мережу закладів, підприємств та організацій культури, національні мистецькі школи; за останні роки ця мережа практично не зменшувалась, поступово стабілізувалися її фінансування та загальна чисельність працівників).

Нині, наприклад, зростають обсяги й масштаби ремонтно-реставраційних робіт на важливих об'єктах національної культурної спадщини, хоча збереження пам'яток загалом залишається гострою проблемою, адже практично кожна десята з них нині опинилася в аварійному стані. Окрему проблему становить актуалізація культурної спадщини, тобто її ефективне використання в суспільному розвитку, у зміцненні національної свідомості українського суспільства, у формуванні привабливого іміджу України та її культури у світі, у подоланні наявних пострадянських негативних стереотипів щодо цієї культури — як у нашому суспільстві, так і за кордоном.

Водночас поруч із мережею закладів, підприємств та організацій культури державної та комунальної власності в Україні розвиваються сотні й тисячі недержавних культурно-мистецьких організацій, що нині вже становлять помітну і важливу частку сфери культури, а в деяких галузях (наприклад, аудіо- та книговидання) навіть переважають державний сектор. Однак недостатньою залишається державна підтримка недержавного сектору в культурі, створення для нього сприятливих умов діяльності.

Водночас в Україні активно формується ринок культурної продукції й