Отже, в умовах широкомасштабних політичних та економічних реформ, що відбуваються в Україні, необхідно забезпечити системне реформування сфери культури для збереження духовних здобутків українського народу і його традицій з одночасною модернізацією культурного життя суспільства.

Масштаби і складність проблем роблять заздалегідь програшним такий варіант державної стратегії, як незмінність тих підходів до державної підтримки культури, її обсягів, що існували донедавна. Адже внаслідок дальшого накопичення проблем це призведе в кінцевому підсумку до значвих втрат у національній культурній спадщині, поглиблення кризи української кінематографії та книговидання, втрати кращих мистецьких кадрів у багатьох жанрах академічного мистецтва тощо.

Іншим можливим варіантом державної стратегії у сфері культури може бути значне нарощування обсягів бюджетної фінансової підтримки культури й мистецтва без серйозних змін у механізмах цієї підтримки. Певною мірою цей варіант стратегії силою обставин здійснювався кілька попередніх років, коли вдалося домогтися досить значного збільшення бюджетних видатків на культуру, але при цьому задумані адміністративні реформи в галузі здійснювалися повільно й непослідовно. Як наслідок, ефект від нарощування бюджетної підтримки культури виявився значно ослабленим. Не відбулося й помітного прориву в національному кіновиробництві та у книговиданні. Отже, такий варіант державної стратегії у сфері культури можна охарактеризувати як малоефективний, хоча й здійснений організаційно.

Альтернативний варіант державної стратегії міг би полягати в орієнтації не стільки на бюджетні, скільки на позабюджетні джерела фінансування розвитку культури — спонсорів, меценатів, власні доходи закладів та колективів (насамперед тих, що діють у сучасних культурних індустріях — кіно, популярній музиці, книговиданні, туризмі тощо). Для цього державі слід передусім значно розширити податкові пільги для благодійників та меценатів, а також вітчизняних виробників культурних товарів і послуг. Такий підхід має чималий позитивний потенціал, адже згадані джерела фінансування розвитку культури нині надто слабо використовуються в Україні, порівняно з розвиненими країнами Європи. Однак результативність цього підходу виглядає доволі обмежено — він спрацьовує лише для окремих ділянок культурної сфери (наприклад, значні благодійні кошти нині вдається залучити на ремонтно-реставраційні роботи на відомих культурних пам'ятках), а податковими пільгами для культурних індустрій може насамперед скористатися не національний виробник, а потужні зарубіжні мас-культурні корпорації, що використовуватимуть Україну лише як виробничу чи репродукційну базу, а це дасть небагато користі для національного кіномистецтва чи популярної музики. Крім того, кошти благодійників чи власні доходи ніколи не зможуть замінити бюджетної підтримки таким закладам культури, як музеї, бібліотеки, будинки культури та школи естетичного виховання дітей.

З огляду на це оптимальним варіантом державної стратегії розвитку культури виглядає така стратегія, що поєднуватиме позитивні елементи описаних варіантів, по можливості зменшуючи їхні недоліки. Це передбачає: поєднання бюджетної підтримки культури зі стимулюванням благодійництва, меценатства, підприємницької активності культурно-мистецьких закладів; поєднання адміністративної реформи системи органів управління культурною сферою із запровадженням нових, конкурсних і прозорих механізмів фінансування культурно-мистецьких проектів; поєднання протекціонізму щодо національних культурних індустрій із заходами, спрямованими на формування цілісного національного мовно-культурного простору України.

Аналіз проблем, що накопичилися в різних галузях культури, у реалізації державної культурної політики, а також можливих стратегій їх подолання дає змогу визначити головні стратегічні пріоритети державної політики в культурній сфері.

До них можна віднести:*

належне збереження національної культурної спадщини, її перетворення на реальний чинник соціального й економічного розвитку українського суспільства;*

формування цілісного національного мовно-культурного простору, наповнення його якісним і різноманітним національним культурно-мистецьким продуктом;*

забезпечення інтенсивного розвитку вітчизняних культурних індустрій шляхом формування режиму державного протекціонізму для національного виробника культурних товарів і послуг;*

інтеграція української культури до світового культурного простору, формування засобами культури позитивного іміджу України у світі.

Відповідно до сформульованої в такий спосіб стратегії, державна культурна політика має реалізовуватися на конкретних напрямах таким чином.

Слід нарощувати бюджетну підтримку охорони пам'яток та ширше залучати благодійні кошти, іншими словами — необхідні комплексні зусилля з перетворення культурної спадщини на ключовий чинник формування національної свідомості, господарського відродження багатих на культурну спадщину регіонів, міст, сіл України. ,

Для цього доцільно реалізовувати заходи з розвитку національних заповідників та заповідних територій, залучення їх до туристичної інфраструктури; створювати та розширювати нові музеї (комплекс "Мистецький Арсенал", Національний художній музей, Національний музей у Львові та ін.); підтримувати використання нових інформаційних технологій у розробках і проектах, спрямованих на фіксацію й популяризацію національної культурної спадщини, зокрема через Інтернет; впроваджувати заходи, спрямовані на збереження нематеріальної спадщини; чітко дотримуватися в Україні положень відповідних конвенцій ЮНЕСКО.

У справі підтримки професійного мистецтва також необхідне зростання бюджетного фінансування мистецьких закладів і колективів за одночасного посилення законодавчої підтримки меценатства. Урізноманітнення форм підтримки зробить господарче становище митців та колективів стабільнішим, а мистецьке життя — різноманітнішим. Це означає, зокрема, розширення конкурсних механізмів підтримки вітчизняних мистецьких проектів, відродження національних мистецьких шкіл, у тому числі в академічному мистецтві, розширення підтримки гастрольної діяльності українських митців і колективів.

Для формування цілісного національного мовно-культурного простору необхідні перш за все об'єднання всіх зацікавлених сторін — держави і громадських організацій, закладів (установ) культури з освітянськими, теле- та радіоорганізаціями, друкованими засобами масової інформації, видавництвами, а також законодавча підтримка. Слід поєднати заходи щодо забезпечення дотримання мовного законодавства та мовного режиму електронних ЗМІ та кінопрокату з посиленням і урізноманітненням підтримки національного виробника культурно-мистецького продукту, як за допомогою традиційних механізмів державного замовлення (на кінопро-дукцію, книговидання тощо), так і механізмів непрямої підтримки вітчизняного виробника, за збереження відкритості української культури до світового культурного простору. Також потрібні конкретні кроки з технічного переозброєння державних кінопідприємств, забезпечення присутності національного кіно у прокаті (зокрема — шляхом здійснення регіональних програм поліпшення кінообслуговування населення), надання державної допомоги українським культурологічним виданням та часописам, поповнення публічних бібліотек новими українськими виданнями, підтримки створення енциклопедичної, довідникової, наукової, науково-популярної літератури (зокрема на цифрових носіях) з проблем культури, мистецтва, історії України, аудіовидань кращих творів українських композиторів та виконавців.

У справі подальшого розвитку народного мистецтва та мистецького аматорства, культур етносів України нині відбувається процес формування нових механізмів регіональної політики, що включали б багатоканальне фінансування культурних ініціатив у регіонах—з державного бюджету, обласних та місцевих бюджетів, меценатських коштів.

Першими, нехай і невеликими, паростками цього процесу є відродження мережі закладів культури (в тому числі мистецьких навчальних закладів) у малих містах, сільській місцевості; запровадження системи державних норм і стандартів надання культурних послуг населенню; відродження осередків традиційних художніх ремесел та промислів; заходи, спрямовані на підтримку культур етносів України.

У міжнародному культурному співробітництві актуальними є розроблення й реалізація комплексної програми формування позитивного міжнародного іміджу України та її культури, інтеграція до європейського культурного простору за збереження власної культурної ідентичності. Така діяльність передбачає активізацію співпраці з ЮНЕСКО, зокрема — щодо поповнення Списку всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО; інтенсифікацію культурного співробітництва з Європейським

Союзом, Радою Європи; створення мережі культурно-інформаційних центрів у складі закордонних дипломатичних установ України; розвиток двостороннього культурного співробітництва з країнами Європи та регіональними організаціями; розвиток і поглиблення культурних зв'язків із закордонним українством.

Слід підкреслити що, у загальному плані система реалізації державної культурної політики має уникати, на нашу думку, як надмірної централізації, одержавлення підтримки культури, так і надмірної відкритості до ринкових та глобалізаційних процесів, доволі небезпечної для незміцнілих структур національної культури. Засобами досягнення поставлених цілей мають стати: удосконалення законодавства у сфері культури, зокрема прийняття Закону України "Про культуру", внесення змін до законів "Про гастрольні заходи в Україні", "Про охорону культурної спадщини", "Про музеї і музейну справу", "Про бібліотеки та бібліотечну справу", "Про благодійництво та благодійні організації"; завершення реорганізації системи управління галуззю; розвиток конкурсних і прозорих механізмів підтримки культурних ініціатив; розбудова партнерства з недержавними організаціями у сфері культури; реформування регіональної культурної політики, зокрема — шляхом запровадження системи норм і стандартів надання культурних послуг; поліпшення інформаційно-аналітичного забезпечення культурної політики.

Серед комплексу цих заходів чи не найважливіше місце посідає удосконалення законодавчої бази культури. За роки незалежності в Україні докладалося багато зусиль для формування нової правової бази, що відповідала б новим політичним, економічним, соціальним умовам, у яких нині розвивається культура. Однак внаслідок нескоординованості цих зусиль, різного бачення цілей державної культурної політики різними політичними силами та різними групами в культурно-мистецькому середовищі України чинне українське законодавство в галузі культури загалом залишається різнорідним, неповним, з низкою істотних недоліків. Необхідним є врахування сучасної специфіки мистецької галузі та особливостей творчих професій у трудовому, освітньому, пенсійному законодавстві України (як-от контрактне працевлаштування, пенсійні фонди для митців, специфіка вищої мистецької освіти тощо). Недостатньо підтримується державою меценатство.

Протягом останніх років відбулися певні зрушення в удосконаленні правової бази галузі культури і туризму. Зокрема, Верховною Радою України лише протягом 2006 р. прийнято кілька законів, що