Творчість покоління "молодої України"

План

1. Творчість покоління "молодої України"

2. Український мистецький авангард

Так назвав І. Франко мистецький і просвітницький рух, що сприяв як розвиткові національної культурної традиції, так і формуванню нової естетичної свідомості. Еволюція української культури цього періоду відповідає зміні типів художнього мислення, характерній для європейського історико-культурного прогресу. Естетична самосвідомість покоління "молодої України" формувалась значною мірою спонтанно й свого часу не була систематизован а.

Вона відмовилась від прямої соціальної тенденційності, яка стискувала свободу індивідуального творчого самовиявлення в мистецтві й обмежували права художньої форми. З іншого боку, така позиція була нічим іншим, як своєрідною компенсацією в прагненні краси. Так в українській культурі формується естетизм, підвищений інтерес до проблем форми.

Проголошення культу краси було проголошенням культу антиутилі-тарності, неможливості обмежуватись роллю пропагандиста певної ідеологічної доктрини. "Се є штука — я не пхаю тут ідей!" — з викликом напише молодий український поет В. Пачовський. Принцип чистої краси стане відлунням національної ідеї: "Мій друже, я красу люблю... як рідну Україну" (М. Вороний). Покоління "молодої України" опирається й на "філософію серця" українського мислителя П. Юркевича.

Освоєння нового змісту епохи йшло через переосмислення і трансформацію романтичної концепції світобачення, оскільки вона найбільш відповідала добі відчуження людини від своєї людської сутності, перетворення її на додаток до матеріального виробництва.

Свою драму-феєрію Л. Українка будує на архетипі дерева, яке єднає горнє і дольнє, де "иеволя тягар свій носить". Воно зводить Лукаша і Мавку, біля нього й розігрується трагедія їх доль. Трагедія Лукаша е трагедією тих, хто слухається матеріалістичних підшептів, хоч уся їх душа рветься до ідеалу. Сопілка в його руках є символом піднесення від буденщини до поетичних поривів (це нагадує дзвін у драмі німецького літератора Г. Гар-тмана "Затоплений дзвін"). Трагедія Мавки — це трагедія поетичних, ідеальних душ, мрії яких зіштовхуються з грубими реаліями буденщини, що приневолені "кинути високе верховіття" й "ступати дрібними стежками". Дуалізм, думка про два світи, два начала, що живуть у людині, загалом покладена в основу тогочасної символістської драми Г. Ібсена, М. Метер-лінка, Г. Гартмана. Однак у європейській неоромантичній концепції відчуження людини від оточення не збориме. У Лесі Українки ж безсмертя людської душі, її внутрішня свобода забезпечується гармонією лісових сил з людськими, духовною єдністю з природою — тобто через ідею цілісної, родової людини.

Неоромантична концепція двох світів — ідеального й реального, мрій та буденності — відчувалась і в споглядальних настроях камерної "опери-хвилинки" М. Лисенка "Ноктюрн". Оживають портрети Панни, Офіцера. Молода пара танцює під елегійний вальс, який грає на роялі Бабуся. Сцену заповнюють Рожеві та Золоті Сни, спів Цвіркуна і Цвіркунки, звучить палка пісня Вакханки. Але проспівав півень, засяяли перші сонячні промінчики — йусе зникає. Реальність буденного вступає у свої права. Настрої доби докорінно змінили творчий метод М. Лисенка, еволюція якого починалась соціально-спрямованими епічними картинами героїко-філософсь-кого характеру в музичних інтерпретаціях тексту "Кобзаря" Т. Шевченка та етнографічно-побутовою "оперою-колядкою" на гоголівський сюжет "Різдвяна ніч". До речі, такій самій еволюції було підкорене поетичне перо І. Франка (від "Каменяра" до "Зів'ялого листя").

Заглиблення у сферу переживань особистості, таємних мрій, що окреслюють межі самотнього існування (цикл "Пісні настрою" Л. Степового та ін.), співіснує із зануренням в історичне (сюїта "Елевзінські містерії" І. Рачинського), орієнтальне ("Східний марш" В. Сокальського), астрально-космогонічне (симфонічні фантазії "Любування в зорях" та "Уранія" В. Якименка), казково-фантастичне (поема-ноктюрн "Ангел" Ф. Якимен-ка, симфонічна поема "Вій" Б. Яновського).

Неоромантична концепція внесла корективи і в традиції театру корифеїв. Драматургічне та режисерське вирішення п'єси віднині стало спрямованим на перетворення етнографічно-побутової драми на соціально-психологічну. Якщо в традиційному реалістичному театрі зображення побуту мало самодостатній характер, то тепер побутові деталі набувають змістового значення (драматургія "Украденого щастя" І. Франка). Аналогічне трактування є типовим і для європейського символістського театру

Г. Ібсена, М. Метерлінка, Г. Гартмана, пошуків новітньої російської реалістичної драми (А. Чехов).

Народнопоетична спрямованість тогочасного малярства, як і письменства, була цілком закономірною. Молоді спирались, за словами одного з персонажів повісті М. Яцківа "Танок тіней", на символіку козацьких наспівів, містику Сковороди, демонологічний світогляд народу, "п'ятий елемент підсоння" і "четвертий вимір людської душі". Занурення у традицію, пошук кореневої цілісної особистості, дослідження духовно-ідеальних первин людини пробудилось у кінці XIX — на початку XX ст. з такою силою ще й тому, що пов'язувалося з перспективами національного і соціального відродження.

Зміна критичного аналізу поетичним синтезом вимагала відповідної художньої форми. Художня форма послуговується не зображенню, а вираженню ідей і настроїв через суб'єктивне сприйняття особистості. "Краса не у баченому, а у відчутому переживанні. Немає предмета, немає речі, а є щось інше, приховане, і це інше — світ взаємних стосунків, впливів, дивно прекрасних сказань, ліній і барв, світ, вловлений душею", — заманіфесто-вано у передмові до каталогу виставки київської групи "Кільце".

Українська художня культура на зламі XIX ст. виявила себе і в жанровому новаторстві. Симфонії у музиці поступаються місцем поемам, фантазіям, ноктюрнам, програмні картини — етюдам, літературні романи — новелам, тобто малим формам з їх безподієвістю, інтимною зверненістю, концентрацією сюжетно-композиційної структури та стилю. Декларована українським письменником Г. Григоренком вимога "одрізувати життєві тремтячі скибки життя" перегукувалась з аналогічним "твір мистецтва — це шматок життя, пропущений через темперамент художника" француза Е. Золя. Так, традиційну для роману історію загубленого кохання, що полонило душу людини, у невеличкій новелі письменника М. Яцківа "Дівчина на чорнім коні" змонтовано як серію з реальних сновидінь, галюцинацій без причинно-н ас л ід кового зв'язку. Однак саме це дозволяє подолати рамки об'єктивно-однозначного прочитання змісту, наситити художню тканину поліфонією ідей, символів, інтерпретацій.

Український мистецький авангард

Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості. Якщо стиль модерн був викликаний неприйняттям індустріалізації та урбанізації, то авангард пов'язаний з цими процесами органічно — він є прямим породженням нових ритмів життя, прискорених темпів змін, величезних, емоційних та психологічних перевантажень — і загалом світу, в якому панують катаклізми, а людина втрачає узвичаєну точку опори.

Авангардизм у живопису — це різні напрями, які виступали щоразу з позицій відкриття нових ідей. Однак у всіх авангардних течій є спільне, що дає підстави єднати їх в одну художню епоху.

По-перше, це принципова установка на новаторство, яке не просто заперечує попередні стилі, а повністю їх ігнорує.

По-друге, художники-авангардисти свідомо відмовляються від буквалізму — від зображення предметного світу таким, яким його бачить око художника. І кожна нова авангардна течія відкриває свій спосіб проникнення у сутність речей та явищ. Тому важливою рисою авангарду є його аналітичність.

Авангардне мистецтво — і це теж його особливість — несе в собі специфіку світовідчуття людини XX століття. Художники увібрали в себе шалений темперамент своєї доби, відчуття історичного зсуву, всесвітності змін, які відбуваються, зрушення всіх традиційних координат життя. Невипадково одним з найпоширеніших сюжетів авангардного живопису 10—20-х років стала "Композиція", де зсунуті з місця всі форми, де розколоті слова, де площини наче плавають чи насуваються одна на одну у неспокійному, вібруючому середовищі. Ці картини відбивають всю збентеженість, все сум'яття і невпорядкованість свого часу. І вони ж виявляють пристрасні пошуки нової точки опори для людини у розбурханому й нестабільному світі.

Історію авангардного живопису в Україні (як і в усьому світі) можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907—1914 рр. Світова і громадянська війни перервали певною мірою цей процес. Другий період починається з 1920 р., коли знову вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, театрі, живопису, архітектурі. Цьому бурхливому бажанню осягати нові форми було покладено кінець у 30-х роках у Радянському Союзі, Німеччині, Італії та ін. — тих державах, де перемогли тоталітарні чи фашистські режими. Причиною нищення авангарду була монополія однієї ідеології, що виявлялося несумісним з мистецтвом, розрахованим не стільки на почуттєве, скільки на інтелектуальне сприймання, що активізує прагнення істини, формує критичність. Додалося й те, що складність мови нового мистецтва унеможливлює офіційний контроль над інакомисленням.

У рамках новелістики відбувалось визрівання в українській культурі 1890—1910-х рр. експресіоністського світобачення. Йому під силу було передати відчайдушне відчуття самотності людини у ворожому їй світі, соціальної відчуженості, розірваності зв'язків із собі подібними, яке стало постійним супутником мислячої особистості (ці настрої відчуженості і зневіри яскраво втілені у повісті О. Плюща "Великий в малім і малий у великім"). Саме в межах експресіонізму були порушені загальнолюдські, вічні, екзистенційні проблеми буття, життя і смерті, болю й страждання, злочину і кари, добра і зла, спокути й очищення.

При цьому препарування теми болю, страждання як закономірного прояву життя (у твердженні поета П. Карманського "Все пусте — святий лиш біль") не знищує людину, а навпаки, відроджує