Вступ до археології

План

1. Виникнення археології. 

2. Археологічна періодизація.

3. Типологічний метод.

Історія людства, яку зазвичай розпочинають від формування людини та суспільства, налічує близько 2,5 млн років. На цьому тлі її писемний період постає незрівнянно коротким. Адже писемність виникла лише десь 5 тис. років тому — на зламі 4—3 тис. до н. е. і спочатку в обмеженому регіоні, а її поширення відбувалося доволі повільно. Скажімо, перші писемні свідчення про народи нашої країни маємо від І тис. до н. е., а власна писемність тут виникла ще пізніше. Тому тривалий період людської історії засвідчено тільки матеріальними залишками життєдіяльності людей. Вивченням їх і опікується археологія з метою відтворення загальної ходи стародавньої історії та історії конкретних суспільств давнини. Таким чином, археологію можна визначити як науку, що вивчає і реконструює минуле за матеріальними залишками життєдіяльності людей.

Коло джерел, якими оперує археологія, дуже велике і розмаїте, воно охоплює все, створене людиною, все, що слугувало їй за життя, а почасти й по смерті: рештки виробничої, побутової і духовної діяльності. Умовно їх можна поділити на дві групи: 1) стаціонарні (або не мобільні) об'єкти — залишки поселень, могильників, святилищ та всіляких споруд на них (оселі, храми, курганні насипи, мегаліти); 2) мобільні — будь-які речі, виявлені під час розкопок поселень і могильників: знаряддя, посуд, зброя, прикраси, статуетки та ін.

Однак спектр джерел, якими оперують археологи, не обмежується цим. У процесі розкопок археологи видобувають багато й інших свідчень діяльності людей, дослідження яких є прерогативою інших наук. Це й фізичні останки самих людей, які цікавлять антропологів, й кістки тварин — сфера інтересів зоологів, і залишки рослин чи їхніх відбитків на глиняних виробах — їх вивчають ботаніки. Можливості палеоботаніки значно збільшилися з появою приладів, які дають змогу зафіксувати пилок рослин, а отже відтворити природне тло і напрями господарчої діяльності давніх колективів (мисливство, скотарство, збиральництво, землеробство).

Археологи, прагнучи якомога повніше осягнути спосіб життя давніх людей, ставлять перед фахівцями — представниками інших наук — дедалі більше нових питань, а розвиток сучасної науки, зокрема поява високоточних приладів, дає можливість відповісти на них. Скажімо, за хімічним аналізом людських кісток можна визначити раціон харчування, за генетичним — спорідненість певних спільнот, на підставі аналізу кам'яних, глиняних чи металевих предметів — джерела сировини, їхні технологічні характеристики (домішки, температура плавлення металів чи випалення посуду). Неоціненну послугу археології роблять природознавці у з'ясуванні віку старожитностей.

Таким чином, сучасна археологія, як і наука загалом, невпинно наближається до своєї мети — отримання якомога більшої інформації з найменшої кількості фактів. Як зазначає з гумором Ж. Ревель, один із пропагандистів мікроісторії Франції, вияв мікроскопічних деталей інколи складає враження, що історик немовби простягає мікрофон мурашці. Справді, сьогодні буквально одна кістка людини може оповісти цілу історію про неї, дає можливість з'ясувати стать, вік, антропологічний тип, спосіб харчування, хвороби, час і причину смерті. Так само один предмет у руках знавця перетворюється на генератор інформації — де, коли, як і для чого його було виготовлено.

Зрештою археологами відкрито і найдавніші цивілізації, а заразом — і писемні документи, які вивчають лінгвісти. Саме всеосяжність і розмаїття джерел, що їх виявляють археологи, створюють фонд для дослідження найрізноманітніших проблем давньої історії (господарство, побут, естетичні смаки, світогляд, соціальна організація), а також виводять археологію за межі дописемної історії. Археологія відіграє важливу роль у вивченні, скажімо, історії Греції та Риму, середньовіччя, а верхня межа її пізнання постійно наближається до наших днів, і нині вже є археологія Києва після татаро-монгольської навали, козацьких часів.

Виникнення археології.

Початки археології сягають глибини віків, коли люди почали включати стародавні речі й об'єкти в систему своєї культури, наділяючи їх магічними властивостями. Виходячи зі стилю первісного мислення, можна припустити, що походження таких речей вони приписували міфічним творцям. Археологічні джерела засвідчують уміщення до могил поряд із речами, що функціонують у даному суспільстві, речей і стародавніх, нерідко "модернізованих" для нових потреб, а писемні — прагнення заволодіти такими речами як амулетами. Особливо популярними були крем'яні та кам'яні речі — "громові стріли" і "громові сокири". Приваблювали людей і монументальні споруди (кургани, мегаліти), а також природні об'єкти (скелі, печери, гроти), що мали на собі печать неприродної діяльності, — зображення, залишені кимось речі. Традиція вклонятися їм і здійснювати біля них різні обряди зберігалася протягом багатьох віків. Однак то була далека передісторія археології, як і проведення перших розкопок. Писемні джерела показують, що вперше їх було здійснено у VI ст. до н. е., однак не з науковою, а з ідеологічною метою, останнім вавилонським царем Набонідом (556—539) у Нижній Месопотамії і відомим афінським реформатором Солоном на Саламіні.

Формування археології як науки пов'язано з двома основними моментами: по-перше — усвідомленням того, що матеріальні старожитності є свідченнями історії, тобто історичними джерелами, схожими за своєю функцією на писемні, і, по-друге, — відчуттям протяжності історії, яка реалізується у певних послідовностях. Перші кроки на цьому шляху демонструє антична наука, де виник і сам термін "археологія" (буквально — наука про старожитності), введений в обіг філософом Платоном (427—348). Від Геродота (484—425) бере свій початок традиція підкріплювати висвітлення історії матеріальними свідченнями (вавилонська вежа, піраміди і колоси-статуї Єгипту, могили кіммерійських царів поблизу Тіраса-Дністра), якої надалі дотримувалися всі визначні історики.

Наприкінці старої ери склалося й певне уявлення про історичну картину світу як послідовність освоєння людиною природи, викладене римським філософом Лукрецієм Каром (І ст. до н. е.) у поемі "Про природу речей". Наведені нижче рядки історики археології розцінюють як перші штрихи археологічної періодизації:

Спершу за зброю служили їм руки, і нігті, і зуби,

І каменюки, й дрюки — обламані в лісі гілляки.

Полум'я, потім — вогонь, як лише стали людям відомі.

Тут і заліза властивості, й міді спливли на поверхню;

Міді — спочатку, а потім заліза був пізнаний вжиток...

(переклад А. Содомори)

Проте поштовхом до виникнення археології стали не ці пагони, а прагнення заволодіти раритетами — колекціонування. Воно було доволі поширеним у Римі й спричинило перші грабіжницькі розкопки задля продажу колекціонерам старожитностей, що, зокрема, засвідчує грецький географ та історик Страбон (на зламі двох ер).

За доби середньовіччя ініціативу колекціонування перехопила церква, яка організувала також перші розкопки з метою поповнення своїх скарбниць. Завдяки цьому у XVI ст. була розчищена одна з най величніших архітектурних споруд Давнього Риму — терми Каракалли (211—217). Накопичення старожитностей у церковних і світських зібраннях спричинило появу нового фаху — антикварія, знавця й систематизатора старожитностей. Саме він став попередником археолога, тому добу становлення археології (XV—XVII cm.) називають антикварною. Тоді було закладено підвалини музейної справи і багатьох сучасних музеїв, започатковано каталогізацію старожитностей. Тоді ж відродилася антична традиція опису монументальних пам'яток, що разом із розкопками заклало підґрунтя методики польових досліджень (так археологи називають методику розкопок археологічних об'єктів). Проте усвідомлення пізнавальних можливостей старожитностей ще не було, тому звертали увагу насамперед на речі дорогоцінні, красиві або такі, які чомусь викликали інтерес.

Здоланню такого підходу сприяли трагічні події 79 p., коли сталося грандіозне виверження Везу вію. Катастрофа враз обірвала життя у трьох квітучих містечках Риму — Помпеях, Геркуланумі і Стабіях, законсервувавши його на віки. У 1711 р. розпочалися розкопки Геркуланума, а в 1748 р. — Помпеїв. Подія, відома за писемними джерелами, почала відкриватися трагічними картинами останніх хвилин життя і водночас — в усій розмаїтості буднів: розкішні вілли з фресками і прості оселі з усією обстановкою, а нерідко і з господарями, готелі, бібліотеки, театри, собаки на ланцюгах і зграйки дітлахів у піску ... — все застигло у жахливому стоп-кадрі. Трагедія обернулася на користь археології, відкривши перспективи для відтворення повсякденного життя. Ці розкопки справили великий вплив на німецького вченого І. І. Вінкельмана (1717—1768), спонукавши його до написання "Історії стародавніх мистецтв", завдяки якій він зажив слави "батька археології". І все ж то була лише віха у процесі становлення археології, зокрема одного з її підрозділів — класичної (античної) археології.

Археологічна періодизація.

XIX ст. називають добою великих археологічних відкриттів. їй передував похід Наполеона 1798 р. до Єгипту. Укомплектована не лише вояками, а й ученими, експедиція Наполеона відкрила Європі Стародавній Єгипет. Давня історія прокидалася від тисячолітнього сну не лише в Єгипті. У 1849 р. англієць Г. Лейярд розпочав розкопки Куюнджицького пагорба в Іраку, який приховував останню столицю Ассирії Ніневію; у 1846— 1864 pp. І. Рамзауер розкопав більшу частину Гальштатського могильника в Австрії, за яким пізніше назвали цілу історичну добу в Європі; у 1854—1858 pp. Ф. Келлер дослідив поселення Ла Тен на палях на Невшательському озері в Швейцарії, назва якого