Ці блискучі відкриття дещо затьмарюють зовсім іншу роботу, так би мовити, внутрішнього характеру, спрямовану на осмислення старожитностей як певної системи, що відбиває послідовність історичного розвою людства. Християна Юргенсе на Томсена (1788—1865) спонукали до цього службові обов'язки. 1818 p., реорганізовуючи експозицію Копенгагенського музею, він зіткнувся з проблемою організації здебільшого погано документованого матеріалу. Логічний поділ його за матеріалом — кам'яні, бронзові, залізні вироби — ускладнювався наявністю змішаних комплексів (скажімо, з однієї могили), що поєднували речі кам'яні та бронзові, бронзові й залізні. Зіставлення речей зі змішаних комплексів, аналіз варіантів сумісних знахідок різних речей дало можливість X. Томсену виділити найдавніші кам'яні вироби й пізніші, які були в ужитку за доби панування металевих. Так само, як бронзові речі свого часу потіснили кам'яні, їх згодом потіснили залізні. Відтак речі були розподілені у трьох залах — кам'яного, бронзового і залізного віків. Так народилася система трьох віків, викладена X. Томсеном у 1836 р. в його Путівнику по музею.

Прозріння Лукреція Кара набуло наукового обґрунтування, а археологія дістала інструмент для упорядкування матеріалу в часі. Цей момент фіксує першу важливу віху в народженні науки археології.

Водночас у системі трьох віків немовби містився натяк на протяжність людської історії, що виходила за межі відведеного їй церквою часу — десь 6-7 тис. років. Цей натяк став реальністю завдяки спостережливості французького палеонтолога Жака Буше де Перта (1788—1868). Мандруючи у 1830-х роках берегами Сомми у пошуках скам'янілих решток тварин для створення страти графічної колонки найдавніших відкладень, він звернув увагу і на крем'яні вироби й почав їх збирати разом із палеонтологічними та геологічними зразками. Щось наштовхнуло дослідника на думку розподілити їх за геологічними (читай — хронологічними) нашаруваннями. Наслідок був несподіваним — крем'яні вироби змінювалися у часі, тобто відбивали еволюцію технології.

Так було відкрито кам'яну добу Франції і фактично доведено її "допотопний" вік. Адже коли Буше де Перт блукав берегами Сомми, англійський вчений Чарльз Лайєлль видав "Основи геології". Ця книга справила неабиякий вплив на сусіда і товариша Ч. Лайєлля — творця еволюційної теорії Чарльза Дарвіна. Геологія давала можливість датувати кам'яну добу Франції набагато давнішим часом. А вже 1865 р. англійський археолог Дж. Лєббок запропонував поділити кам'яну добу на два періоди: палеоліт (давня кам'яна доба, період оббитих знарядь) і неоліт (нова кам'яна доба, період шліфованих знарядь). Надалі, орієнтуючись на технологію виготовлення кам'яних знарядь (шляхом оббивання, розколювання, ретушування), французький археолог Габріель де Мортільє (1821—1898) поділив палеоліт Франції на кілька періодів, позначивши кожен із них назвою певного місцезнаходження: шель, ашель, мустьє, солютре, мадлен, тарденуаз (1883). Тоді ж Е. П'єт у Південній Франції виділив азільські пам'ятки. їх і тарденуаз об'єднувала схожість індустрії — дрібні крем'яні вироби (мікроліти). Це, а також їхня стратиграфічна позиція (залягали у нашаруваннях над мадленом) стали підґрунтям для виділення мезоліту (середньої кам'яної доби).

Хоча згодом з'ясувалося, що декотрі з виділених Г. Мортільє підрозділів палеоліту відбивали локальні, а не хронологічні особливості пам'яток, загальна періодизація пам'яток кам'яної доби була вибудувана. З виділенням у 1870-х роках італійськими і угорськими дослідниками перехідного періоду між кам'яною і бронзовою добою — енеоліту — археологічна періодизація набула завершеного вигляду. У XX ст. її доповнено найдавнішими палеолітичними пам'ятками, відкритими лише в Африці. Ця схема лежить в основі сучасної періодизації старожитностей України.

Археологічна періодизація стародавньої історії

Типологічний метод.

Розмаїття речового світу не обмежується технологічними характеристиками. Його строкатість наростала в міру освоєння людиною нових матеріалів, нових природних ресурсів, їх перетворення і втілилася у формотворенні. Цей дуже розмаїтий світ форм треба було якось приборкати, впорядкувати (адже наука оперує множинами, а не індивідуальними об'єктами) й водночас підпорядкувати цей процес потребам археології — деталізувати загальну періодизацію й організувати просторову строкатість речового світу. Таким засобом став типологічний метод — основний дослідницький інструмент археологів у розв'язанні різних завдань.

Виникнення його пов'язане з еволюційною теорією, пристосуванням дарвінізму до штучної природи. Розвиток рукотворного світу — артефактів — асоціювався з розвитком живої матерії, тобто шляхом поступових змін. Отож, речі можна організувати в еволюційні ряди (стовпці), в яких певні послідовні форми (А, В, С ...) будуть позначати періоди їхнього існування. Ця ідея, якою особливо захопився англійський археолог Огастес Генрі Пітт-Ріверс (1827— 1900), за відсутності засобів перевірки таких побудов могла перетворитися на інтелектуальну гру — маніпуляцію формами.

Згідно з концепцією шведського дослідника Оскара Монтеліуса (1843— 1921) тип — це сукупність функціонально і формально однорідних речей (сокири, кельти, мечі тощо), які різняться оформленням деталей (скажімо, руків'я меча). Саме такі деталі і дають можливість вибудувати еволюційний ряд — від простіших форм до складніших. Однак його достовірність має бути підкріплена відповідними знахідками різних типів одного порядку у закритих комплексах (могили, скарби): мечів А з сокирами А, мечів В з сокирами В чи фібулами В, тобто ранніх мечів з ранніми сокирами, ранніми фібулами і т. ін. Іншим засобом перевірки стали стратиграфічні спостереження: поховання з мечами А мали передувати похованням з мечами В.

Проте задіяти у цьому процесі всі типи і зіставити їхні ряди було неможливо, тим більше, що, всупереч постулатам еволюціонізму, типи змінювалися з різною швидкістю, тобто не синхронно. Тому дослідники зазвичай обмежувалися певними комбінаціями типів. Так, для уточнення періодизації залізного віку визначальною виявилася комбінація двох типів — фібул і мечів (німецькі археологи О. Тишлєр, П. Рейнеке та ін.). Інші ж типи були задіяні у характеристиці виділеного у такий спосіб періоду. Поведінка "типів-характеристик" була різною: одні з них відповідали двом періодам, інші — трьом і т. ін.

Застосування типологічного методу в хронологічних побудовах давало можливість простежити спадковість культур, а доведена до історичних часів періодизація — здійснити також зворотний хід: відштовхуючись від пам'яток історично відомих народів, простежити їхні витоки на ґрунті рис, що поєднували їх з анонімними в етнічному відношенні культурами (тобто на ґрунті "спадковості навпаки"). На можливість такого — ретроспективного — методу, орієнтованого на етногенетичні дослідження, вказував О. Монтеліус. Нині цей метод широко застосовують в археології.

Список літератури

1. Айбабин А. И. Этническая история ранневизантийского Крыма. Симферополь, 1999.

2. Алексеев А. Ю., Мурзин В. Ю., Роме Р. Чертомлык. Киев, 1990.

3. Алексеев В. П., Перший. А. И. История первобытного общества. Москва, 1990.

4. Андрух С. И. Нижнедунайская Скифия в VI — начале I в. до н. э. Запорожье, 1995.

5. Анохин В. А. Монеты античных городов Северо-Западного Причерноморья. Киев, 1989.

6. Античные государства Северного Причерноморья. Археология СССР. Москва, 1984.

7. Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1985, 1986. Т. 1-3.

8. Археологія Української РСР: У 3 т. Київ, 1971. Т. 1-3.

9. Археологія. 1993. № 3 (до 100-річчя відкриття трипільської культури).

10. Баран В. Д. Давні слов'яни. Київ, 1998.

11. Баран В. Д., Козак Д. II., Терпиловський Р. В. Походження слов'ян. Київ, 1991.

12. Березанская С. С. Северная Украина в эпоху бронзы. Киев, 1982.

13. Березанская С. С, Отрощенко В. В., Чередниченко Н. И., Шарафутдинова И. Н. Культуры эпохи бронзы на территории Украины. Киев, 1986.

14. Березанская С. С, Цвек Е. В., Клочко В. И., Ляшко С. Н. Ремесло эпохи энеолита — бронзы на Украине. Киев, 1994.

15. Бессонова С. С. Религиозные представления скифов. Киев, 1983.

16. Бессонова С. С, Скорый С. А. Мотронинское городище скифской эпохи. Киев, 2001.

17. Бліфельд Д. Давньоруські пам'ятки Шестовиці. Київ, 1977.

18. Болгов Н. Н. Закат античного Боспора. Бєлгород, 1966.

19. Бонгард-Левин Г. М., Грантовский Э. А. От Скифии до Индии. Москва, 1983.

20. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. Київ, 1968.