Українські університети і національна самосвідомість

Розвиток суспільно-політичного і культурного життя України другої половини XIX ст. свідчив про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було найсуттєвішим проявом інтенсифікації процесу становлення української нації, а з другого, й саме впливало на цей процес у сфері такої важливої ознаки будь-якої нації, як спільність її психічного складу, національного характеру.

З цією історичною добою пов'язана стадія українського відродження, коли національний рух переводить українську справу з утопічної всеслов'янської федерації на ґрунт реальних відносин по всій території проживання українського народу (під владою обох імперій — Російської й Австро-У горської).

Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Такими факторами стали, зокрема, українські університети, наука та творча інтелігенція.

Основними чинниками розвитку української культури XIX ст. були ідеї Великої французької революції, Просвітництва, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільноти, яке спиралось на спільність мови та культури.

Видатну роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей відіграють інтелектуали. Інтелігенція, як специфічний, найбільш освічений прошарок суспільства виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, в тому числі й в Україні.

Модернізм став одним із способів відкриття і пізнання реального світу, що склалися в останні десятиріччя XIX ст. Особливий тип поєднання об'єктивного і суб'єктивного у творчості дав імпресіонізм. Панує суб'єктивне начало (враження), але й воно завжди відштовхується від чогось зовні. У реальному житті мистецтва ця рівновага не надійна—можуть розростатися начала об'єктивного, і тоді імпресіонізм своїми новими засобами виразності збагачує натуралізм і реалізм; розростання начала суб'єктивного веде до символізму, експресіонізму, формалізму.

У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відігравало відтворення національної історії. Бажання спростовувати твердження ряду російських істориків (В. Татищев, М. Карамзін, М. Ломоносов), що Малоросія—споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури, започаткувало національну історіографію.

Група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирачами були Андріян Чепа і Григорій Полетика. На основі зібраного матеріалу Яків Маркович почав складати енциклопедію українознавства. Встиг видати лише перший том під назвою "Записки про Малоросію, її жителів та виробництва", в якій містяться короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Полетика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором "Історії Русів".

Перші спроби синтезованого викладу історії України зробив Дмитро Бантиш-Каменський, який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну "Історію Малої Росії", і Микола Маркевич, котрий у 1842—1843 рр. видав п'ятитомну "Історію Малоросії".

Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник "Руської трійці" Яків Головацький. У збірці "Вінок русинам на обжинки" він умістив матеріали з історії та етнографії, українські народні пісні Галичини, Буковини й Закарпаття, з позицій слов'янофільства пропагував ідею єдності українського народу з Іншими слов'янськими народами.

Значний вплив на зростання національної свідомості справив історичний трактат невідомого автора "Історії Русів", що вийшов друком у 1846 р. Цей твір прославляє козацьке минуле, його героїв, Б. Хмельницького, непокірного П. Полуботка, який повстав проти Петра І. Автор убачав в українцях окремий від росіян народ, закликав надати йому самоврядування і документально переконував, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємицею Київської Русі. Автор твору виступає як палкий прибічник правди й справедливості, противник тиранії та рабства. І це не було чимось винятковим. Погляди, висловлені автором твору в першій половині XIX ст., були властиві широкому колу інтелігенції. На "Історії Русів" виховувалися сотні українських патріотів, і вплив її позначився на творчості М. Мар-ковича, Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка. Не випадково дослідник О. Оглоблін назвав цю книгу "Декларацією прав України".

Крім історії українського народу молоді дворяни-інтелігенти цікавилися фольклором, селянськими звичаями, традиціями, піснями. Ідейною базою такої зацікавленості української інтелігенції стали ідеї німецького філософа і просвітителя Йоганна Гердера (1744—1803 рр.), що поступово просочилися і в Україну. Він стверджував, що оскільки основною передумовою повнокровної і животворної культури є природність, слід відкинути так звану "високу культуру" імперських дворів та аристократії й звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до не-зіпсованої, справжньої та самобутньої культури простих людей. І дійсно, саме в культурі українського села, тобто в традиційній народній культурі, прибічники Гердера вбачали гарант збереження національної культури, адже в умовах капіталізації і бездержавності національна культура в містах України XIX ст. підлягала русифікації і була змушена ховатися від поліцейського і цензорського бюрократичного ока у селах і хуторах. При цьому слід підкреслити й те, що одна з найхарактерніших особливостей українців крилася в їхньому багатому й живому фольклорі, і насамперед у героїчному епосі — достовірних документах славного минулого. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості.

Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь Микола Цертелєв (1790—1869 рр.), котрий попри своє грузинське походження та російське виховання працював в Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. він опублікував у Петербурзі збірник "Опыт собрания старинных малороссийских песней", що дав початок українській фольклористиці. У передмові М. Цертелєв зазначив, що ці пісні відбивають геній і дух народу, чисту мораль, якою завжди славились малороси. Ним опубліковані також зразки українських дум, записаних на Полтавщині.

Більш ґрунтовні дослідження української етнографії здійснив згадуваний вище Михайло Максимович — видатний український вчений-приро-дознавець, історик, фольклорист, письменник. Він автор трьох збірок народних пісень: "Малоросійські пісні", "Українські народні пісні", "Збірник українських пісень". Вже сама передмова до збірки "Малоросійські пісні", зазначав історик Д. Дорошенко, "звучить як літературний маніфест, і справді, для свого покоління вона мала значення маніфесту, вона була прапором, на якому було написано магічне слово для тих часів: "народність".

М. Максимович — автор однієї з перших у Росії "Истории древней русской словесности" (1839). Він випускав альманах "Денница", "Киевлянин", "Украинец". Максимович чи не перший вивів українську фольклористику на рівень наукового пізнання.

Вивчення народного фольклору давало можливість українській інтелігенції зробити ширші висновки щодо розвитку національної свідомості, становлення нації.

Український професор Московського університету Йосип Бодянський (1808-—1877 рр.) присвятив свою кандидатську дисертацію порівнянню російських та українських народних пісень. Узагальнюючи матеріал, він робить висновок: "...яка велика різниця існує між Північчю і Півднем, і наскільки різні народи там живуть".

Провідне місце у становленні української мови та літератури дошевчен-ківської доби належить творчості Івана Петровича Котляревського (1769—1838 рр.)- Його поема "Енеїда", герої якої розмовляють влучною й барвистою українською мовою, була першим твором, написаним мовою селян і міщан. Публікація перших трьох частин "Енеїди" знаменувала появу української мови як літературної, заснованої на живій мові народу, його усному фольклорі, а також початок сучасної української літератури. Велике захоплення серед дворянства Слобожанщини викликали і п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник". Заслугою Котляревського є не лише те, що він першим писав українською мовою, а й те, що його твори були творами високого літературного ґатунку. Тому не випадково його називають "батьком сучасної української літератури".

Розширенню літературного діапазону української мови великою мірою сприяли харківські письменники-романтики. Вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Улюбленою темою харківських письменників була козаччина та визвольна боротьба, яку змальовували у типових для романтиків барвах, наповнюючи літературу нечуваним доти пафосом та патріотичним духом. Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак -Артемовський (1790—1865 рр.), Григорій Квітка -Основ'яненко (1778—1843 рр.), Євген Гребінка (1812—1848 рр.), Левко Боровиковський (1806—1889 рр.), Амвросій Метлинський (1814—1870 рр.) і, особливо, Микола Костомаров (1817—1885 рр.). Вони виробили концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу.

Зростання національної свідомості відбувалося і на західноукраїнських землях. У 30-х роках XIX ст. "народними будителями" виступали молоді ідеалістично настроєні і захоплені ідеями Гердера львівські семінаристи, їх лідер Маркіян Шашкевич (1811—1843 рр.) та його товариші Яків Голо-вацький (1814—1888 рр.) та Іван Вагилевич (1811—1866 рр.) утворили знамениту "Руську трійцю", яка своєю плідною діяльністю пробуджувала національну свідомість українців Австро-Угорської імперії. Метою цієї організації було піднести український діалект до рівня літературної мови, що на думку її членів, відкривало б селянству доступ до знань, полегшувало б їх долю.

Під впливом революції 1848 р* у Львові галицькою інтелігенцією було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію, що виборювала крайову автономію для українців у Габсбурзькій монархії. У 1848 р. було проведено з'їзд інтелігенції "Собор руських учених", у Львівському університеті відкрито кафедру української мови