Отже, перші дослідження української історії, фольклору, мови і літератури були першим пробудженням сучасної української свідомості і забезпечили їй міцні підвалини.

Перший в Україні університет (не беручи до уваги Києво-Могилянської академії) було відкрито у Харкові у 1805 році. На відміну від інших російських університетів, які засновано за ініціативою і підтримкою царського уряду, Харківський університет відкрито за бажанням місцевого населення і на його пожертвування.

6 жовтня 1833 р. Микола І підписав указ про утворення Київського університету. В указі, зокрема, зазначалося, що "після переведення Волинського ліцею з Кременця до Києва перетворити оний у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням і на твердих основах, переважно для мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній". Така ідея, очевидно, вперше зародилася після польського повстання 1830 р., коли російський уряд з метою послаблення польського впливу в Правобережній Україні впровадив на повну силу політику русифікації. Саме в 1831 р. цар запропонував реорганізувати освіту на українських землях і перевести усе навчання на російську мову. Через два роки було затверджено статут і штати нового університету, а 16 липня 1834 р. відбувся "публічний акт відкриття" його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. Невдовзі відкрито медичний факультет, а філософський поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. В університеті навчався лише 61 студент, з яких на філософському факультеті — 27. Першим ректором був 30-річний М. Максимович, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України, відомий згодом енциклопедист.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований у 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. На цей час в українських університетах навчалося до 4 тисяч студентів.

Бурхливий розвиток економіки другої половини XIX ст. зумовив потребу у створенні вищих спеціальних закладів, таких як Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1865), Київський політехнічний інститут (1898), Вище гірниче училище в Катеринославі та ін. Практично на кінець XIX ст. в Україні діяло 27 ВНЗ, де здобували вищу освіту 35 тисяч осіб.

Складною була доля Львівського університету, заснованого в 1661 р. з латинською мовою викладання. У 1805 р. його було перетворено на ліцей, а в 1817 р. — знову на університет. У1849 р. в університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький, і лише в 1894 р. — кафедру історії України, яку посів М. Грушевський.

На Буковині університет засновано в 1875 р. у Чернівцях з німецькою мовою навчання, але були й кафедри української мови і літератури, церковнослов'янської мови та практичного богослов'я.

Науковими й освітніми центрами стали Харківський і Київський університети, які зібрали навколо себе кращі наукові сили. Науковці Харківського університету зосередились на вивченні свого краю і на піднесенні його економічного і культурного рівня. Серед них — один з ініціаторів і засновників університету Василь Каразін (1773—1842 рр.), який очолював філотехнічне товариство для поширення досягнень науки і техніки та сприяння розвитку економіки України.

Вихованець, а згодом і професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський (1812—1880 рр.) захоплено працював над дослідженням української народної творчості і побутової старовини, наслідком чого було видання української народної поезії "Запорожская Старина" в шести книгах, а також великий збірник українських народних пісень "Собрание памятников украинской народной поэзии". Він видає "Украинский Сборник", де вміщено "Наталку Полтавку" і "Москаля-чарівника" Котляревського.

Загалом за перше десятиліття існування університету випущено 210 книжок, що становило половину видань Російської імперії на той час. З них 90 праць належить професорам, 16 — студентам.

У Харківському університеті був помітний ухил до українознавства. Створене історико-філологічне товариство поставило своїм завданням розвиток і поширення історичних знань і збереження творів та пам'яток старовини. Значний внесок у розвиток загального мовознавства, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови зробив професор університету Олександр Потебня (1835—1891 рр.).

Із заснуванням Київського університету інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до Києва. У першій половині XIX ст. тут працювали математики М. Дяченко і О. Дяченко, які розробляли питання диференційованого та інтегрального обчислення. Помітний слід у розвитку проблем механіки та гідравліки залишив І. Рахманінов. Значні зрушення у розвитку фізичних досліджень пов'язані з іменами вчених Є. Кнорра і М. Тализіна. Під керівництвом Кнорра було засновано метеорологічну обсерваторію. Розвиток хімічної науки в університеті пов'язаний з діяльністю Г. Фонберга, який створив хімічну лабораторію. У цей час в університеті розпочалися перші дослідження з географії та геології. Значний внесок у розвиток ботаніки Р. Траутфеттера — під його керівництвом за планом В. Беретті було закладено університетський ботанічний сад.

Перші вчені-медики університету були учнями і послідовниками М. Пирогова. Особлива заслуга в розвитку його наукових ідей належить В. Караваєву — одному із засновників вітчизняної офтальмології.

Патріархом вітчизняної науки був Михайло Олександрович Максимович (1804—1873 рр.). Його праці в галузі історії та філології сприяли зародженню історико-філологічної школи Київського університету, яка дала українській науці таких видатних учених, як В. Антонович, М. Драгома-нов, О. Лазаревський, Д. Багалій, М. Дашкевич, М. Грушевський та ін. Вони й продовжили вивчення української минувшини.

Значні здобутки мав М. Максимович і в дослідженні української мови. У своїх працях він науково довів, що українська мова — це дійсно самостійна мова. Максимович перший докладно подав усі найвиразніші прикмети української мови.

У романтичному XIX ст. багато людей захоплювалося старовиною. Наукові дослідження провадились у численних наукових товариствах, зокрема у 1835 р. при Київському навчальному окрузі засновано Тимчасовий комітет для дослідження старовини, а згодом замість нього відкрито Тимчасову комісію для розбору давніх актів. Нею підготовлено і видано значну кількість історичних матеріалів у фундаментальному виданні — "Архив Юго-Западной России".

Одеське товариство історії і старожитностей досліджувало пам'ятки грецької колонізації Чорномор'я, культуру скіфів, Запоріжжя.

Багато українських учених у першій половині XIX ст. працювали в інших університетах та наукових й освітніх закладах. Так, світову славу здобув М. Остроградський (1801—1862 рр.), один із засновників петербурзької математичної школи. Його іменем названо деякі математичні формули. Філософ П. Юркевич (1826—1874 рр.) був академіком Російської, Чеської, Празької академій наук.

З початку століття заборони на все українське стали фронтальними. Багата, соковита, пісенна українська мова оголошувалась "малороссийским наречием". Ще з 1721 р. набуло чинності царське розпорядження про заборону друкованого слова в Україні. На знаряддя русифікації українського народу була перетворена і церква, що століттями виступала центром і рушієм освіти в Україні. Пізніше, у зв'язку із закріпаченням селян і колоніально-русифікаторською політикою царизму, майже нанівець було зведено початкову освіту. За даними загальноросійського перепису 1897 р., кількість письменних в Україні становила більш як дві п'ятих населення.

Щодо освіти на західноукраїнських землях, то школи тут були під значним впливом католицької церкви. У Галичині існували п'яти- і шестикласні середні школи, де в основному панували латинська і польська мови. Вважалося, що ні українська, ні церковнослов'янська мови не придатні для занять. І тільки в 1874 р. дозволено навчання в цих класах гімназії українською мовою.

На Буковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст. У 1808 р. відкрито гімназію в Чернівцях, а в 1828 р. — семінарію для підготовки вчителів, У всіх цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання.

Українське шляхетство за кожної нагоди ставило питання про заснування університету "по примеру находящихся в иностранных государствах". Однак усі його освітні проекти так і залишилися на папері.

Крім російських початкових шкіл продовжували існувати "дяківські", що утримувалися на кошти батьків, але кількість їх порівняно з другою половиною XVIII ст. значно зменшилась. У губернських та деяких повітових містах відкриваються гімназії з чотирирічним навчанням, в інших повітових — дворічні "повітові школи". За ініціативою студентів Київського університету, зокрема М. Драгоманова, шириться просвітницький рух за так звані недільні школи для народу, які згодом були заборонені царським урядом, що вбачав у них небезпеку поширення "обурливих ідей". Осередками середньої освіти стали колегіуми, що діяли в Чернігові, Переяславі та Харкові. До відкриття Харківського університету головним центром освіти в Слобідській Україні був Харківський колегіум, організований за зразком Київської академії. Більшість професорів колегіуму були вихованцями Києво-Могилянської академії. Деякий час тут викладав відомий український філософ Г. Сковорода. З 1768 р. у колегіумі запроваджено нові класи: математики, географії, рисунку, артилерії, геодезії, що відповідало новим потребам.

У другій половині XIX ст. на українських землях викладання велося різними мовами (залежно від державного підпорядкування): російською, польською, німецькою. Російська панувала в Лівобережній та Степовій Україні. У1864 р. всі початкові школи отримали єдину назву — початкові народні училища. Воли були проголошені безстановими і мали таку навчальну програму: Закон Божий, письмо, читання, 4