Через кілька років після завершення літопису Самовидця почав писати історію козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб'янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних "Сказаній", які охоплюють всі найголовніші битви визвольної боротьби. Йому цікаві не лише події, а й мотиви, якими керувався, зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає і народні настрої, і легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує вія смерть гетьмана. Є у нього й інші улюблені історичні діячі — це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю.

Паралельно з Григорієм Граб'янкою, починаючи з 1690 р., пише свій знаменитий — на чотири томи (які побачили світ лише 1848 р.) — літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярії козацького війська. Висловлюється припущення, що до початку своєї служби він навчався в Київській академії. Відомо, що після страти Кочубея він, як наближена до нього особа, пробув кілька років у в'язниці. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші події в Україні протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів'я та приказки.

Цілком імовірно, що ці козацькі літописи надихалися більш ранньою за друком книгою "Синопсис, чи Коротке зібрання од різних літописців". Назва їх була довшою — в ній перелічувалися майже всі періоди з історії "славеноросійського" народу. "Синопсис" прагнув подати українську історію (інколи доповненням до неї входить і російська) з античних часів. За способом викладу матеріалу він нагадував давні літописи, однак дослідники відносять його до барокової культури, бо підкреслена патетичність, пишність та урочистість висловлювання, жвавий виклад подій, крилаті вислови, емоційність — прикмети барокового стилю. Це була одна з най-популярніших книжок останньої чверті XVII ст. Вона витримала двадцять п'ять видань. Щодо автора "Синопсису" існують різні версії: безумовно, мав відношення до його укладання ректор Києво-Могилянської академії, видатний письменник і проповідник Інокентій Гізель; серед можливих авторів — визначний тогочасний історик, ігумен Києво-Михайлівського монастиря Феодосій Сафонович.

Лише з 20-х років XVIII ст. починається повільний "процес забування" воєнних часів, починаються роздуми і висновки про війну як справу не-християнську, згубну. Значною мірою це, напевне, пов'язано з участю в імперських війнах. Тим більше, що російський уряд робив все для знищення свого недавнього союзника — козацтва — перед закріпаченням українських селян: 1720 р. з'являється перший указ проти української мови; 1764 р. скасовують гетьманство; 1775 р. —зруйнування Січі; 1783 р. — жалувана грамота дворянству і запровадження панщини.

Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибокого розчарування. Це передає поезія, живопис XVIII ст* Наприклад, портрети братів Івана та Якова Шиянів, датовані 1784 р.: вони відмовлялися йти на службу до царя, не поступилися своєю належністю до запорожців. І тримаються на портретах так впевнено і гідно, наче нічого не змінилося в їх житті. Та "зраджують" очі — в них глибокий сум і задума.

З огляду на історію і культуру XVII—ХУШ ст. є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов'язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся кропітка і грандіозна, за масштабом зробленого, діяльність видатних людей і, врешті-решт, всього українського народу. Йдеться передусім про реформування церкви та освіти, розвиток науки.

Дискусії, що їх вели ранні полемісти, спалахнули в умовах нової суспільно-політичної ситуації з новою пристрастю і з не меншим розмахом.

Напрямки, в яких оновлювалася церква, були подібні до європейських реформаційних. Передусім, відбулося впорядкування церковного життя на засадах більшої демократичності, що вимагало нового покоління церковнослужителів — добре освічених, енергійних та підготовлених до пасторських обов'язків.

Першою вдалася до змін уніатська церква, яка ще наприкінці 10-х років XVII ст. провела реформу чернецтва: вводилося, зокрема, єдине послуш-ництво й однорідність чернечого статуту. Обов'язковою ставала філософська і богословська освіта ченців — новачків (новіціїв), бо Василіанський орден (в який об'єдналося оновлене уніатське чернецтво) націлював — подібно до ордену єзуїтів — не на аскетичне самозаглиблення, а на активну освітньо-місіонерську роботу.

Українське православ'я запровадило обов'язкові літургійні правила і, подібно до польської, чеської та інших церков, націоналізувалося. Останнє означало вшанування власних святих, піднесення культу регіональних реліквій та ікон, використання місцевого християнського фольклору, що наповнювало живим змістом релігійну свідомість українця.

Освітою молодих ченців опікувалися і православні архімандрити. Найздібніших посилали на навчання за кордон в різні університети Європи. Темами дискусій продовжують бути небезпека польсько-католицької духовної експансії, вплив "латинської злоковарної мудрості" в освіті, спосіб життя, орієнтований на Європу. Та хвилювали й філософські проблеми, найактуальнішою з яких стало співвідношення матеріальних ("земних") і духовних інтересів. Представники полемічної літератури слідом за Іваном Вишенським не приймали раціоналістичних ідей нового часу, з недовірою придивлялися до змін у дусі Ренесансу на Галичині. Священик Антоній Радивиловський, продовжуючи думку Вишенського про "пожадливості тілесні, котрі воюють за душу", запитує: що більше розпалює свари і сум'яття, як не оці два слова: "моє" і "твоє"? Мислителі цієї когорти вважають, що багатство, гонитва за успіхом, боротьба всіх проти всіх спустошують душу. їхні опоненти ж ставляться прихильно до європейського вибору, шляху до цивілізації, що культивує активність і діловитість.

Як і в Європі часів Реформації, в Україні йде, як бачимо, уточнення християнських цінностей, хоча й у православному варіанті. Щоб розкути людські сили і спрямувати їх на конкретні мирські справи, слід подолати "візантійські" традиції протиставлення релігійних інтересів "земним", що породжувало зневажливе ставлення до освіти, слави, матеріальних успіхів, прищеплювало відразу до діяльного й енергійного життя.

Отже, духовні цінності стали предметом громадської уваги і критичного осмислення. І це спонукало передусім до реформування і православну, і новоутворену уніатську конфесії як захисників певних поглядів та моральних установок.

Лаврська друкарня в 30—70-ті роки XVIII ст. видала ряд книг відповідного змісту. Серед них: "Патерикон" (автором якого був Сильвестр Косів) з житійними новелами про печерських святих; "Тератургема" Афанасія Кал ьнофойського з описом див, пов'язаних із Києво-Печерським монастирем, текст молебню з поминанням святих, що вважалися заступниками українського народу.

Піднесенню православної церкви сприяла широка підтримка її з боку суспільства, народу, а також особистість київського митрополита Петра Могили. Після десятиліть гнаності і ледве не перебування в підпіллі православної церкви на чолі київської митрополії стала людина шанована, рівна серед рівних у колі перших осіб держави (походив із молдавського княжого роду) — людина, що перш за все заходилася реставрувати — переважно за власний кошт — культурні та духовні пам'ятки Києва. Реставраційні роботи цього часу повернули з "темряви підземної", як тоді писали, багато храмів. Петро Могила забрав в уніатів Софійський собор і монастир, які на той час стали подібні до зруйнованих фортець. їх швидко відремонтували. Повернули до життя й інші храми княжої доби — Десятинну церкву, храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Відновлення княжих святинь унаочнювало безперервність традицій. Невипадково у цей же час фіксується старе повір'я, що доки в Софійському соборі стоїть непорушна стіна з Богородицею-Орантою, доти стоятиме й Київ.

Оновлення торкнулося й освітянської справи, й воно теж супроводжувалося гострими суперечками.

Ще з перших кроків державотворчої діяльності козацтво заговорило про реформу освіти. Чому? Адже в Україні було традиційно