УДК 82.02

В.З.Зварич

Стилетворча роль традиційних образів

У статті здійснено спробу конкретизувати стилетворчу роль традиційних образів, їхню поліфункціональність на різних рівнях тексту. Зокрема стверджується, що вони розширюють культурологічний простір твору, посилюють його психологізм, поглиблюють філософськоетичний підтекст, увиразнюють авторське мислення

Ключові слова: традиція, стиль, традиційний образ, автор.

Проблема між літературних взаємовпливів, трансформації традиційною образносюжетного матеріалу національною літературою у вітчизняному літературознавстві в нинішній час набуває якісно нового змісту, полишеного ідеологічної, ортодоксальної корекції. Віховим явищем в історії дослідження цієї проблеми став вихід п'ятитомної праці «Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті». У ній всебічно досліджено своєрідність генетичних і типологічних зв'язків української літератури зі світовою, зокрема польською (Ю.Л.Булаховська, Г.Д.Вервес, В.П.Вєдіна), чеською (М.Мольнар, В.І.Шевчук, В.М.Моторний, З.ГеникБерезовська, Г.М.Сиваченко), англійською (Р.П.Зорівчак), румунською (М.ЛаслоКуцюк, О.І.Гайнічеру), італійською (О. Є.Я.Пахльовська), французькою (В.І.Пащенко, Г.М.Рягузова) та ін. В окремих студіях розглянуто творчу спадщину класиків національної літератури Т.Шевченка (Є.ПКирилюк, М.Якубець), Лесі Українки (ІЮ.Журавська), І.Франка (Г.Д.Вервес) у контексті світової літератури, в них, зокрема, проаналізовано своєрідність авторської рецепції класичних мотивів, сюжетів, образів.

Окремі аспекти зазначеної проблеми порушувалися у працях Ю.Микитенка «Антична спадщина і становлення нової української літератури», Д.Наливайка «Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XIXVIII ст.», В.Сулими «Біблія і українська література», О.Турган «Античність в українській літературі кінця XIX поч. XX ст. Шляхи рецепції», М.ШахМайстренко «Шевченко і антична культура».

Вагомий внесок у дослідженні закономірностей, шляхів рецепції національною літературою духовного досвіду світової культури, з'ясуванні внеску свого національного в цей міжкультурний діалогзробили чернівецькі літературознавці АРВолков, В.І.Антофійчук, А.Є.Нямцу, П.В.Рихло, О.В.Бойченко. Праці АВолкова заклали теоретичну основу для дослідження різнихаспектів функціонування традиційних структур, що обумовило появу наукової школи в національному літературознавстві з проблем теорії і практики функціонування традиційних образів і сюжетів, очолювану вченим. У студіях А.Нямцу розглядаються тенденції, своєрідність еволюції традиційною матеріалу в діахронному і синхронному аспектах у світовій літературі, специфіка переосмислення традиційних образів і сюжетів в контексті сучасної епохи, простежується «життя» класичних образів і сюжетів в національних літературах. Зокрема, літературознавець вказує на поліфункціональність традиційних структур в художньому творі, їх «онтологічну, гносеологічну, моделюючу, прогностичну, поведінкову та аксіологічну функції» [7, с.34], дієвість у творенні глибинного підтексту твору, символізації його тканини. В.Антофійчук зосереджує увагу в своїх дослідженнях на сфері «побутування» традиційного образносюжетного матеріалу в українській літературі, на виявлення самобутності його рецепції.

Проблема функціонування традиційних структур в національному літературознавстві є вельми актуальною і перспективною, її розв'язання має не лише суто літературознавчу значимість, але й націокультурологічну Як стверджував І.Франко, традиція це «загальнолюдський фонд, котрим свобідно користується кожний писатель і кожний народ по мірі своєї спосібності і культурності і до котрого своєю чергою докладає більшу або меншу цеглину свого, власного, оригінального, оп'ять по мірі своєї вродженої спосібності і здобутого попередньою збірною працею рівня культури» [8, с.74].

Формування поетичного стилю митця відбувається у силовому полі національної традиції і традиції світової культури. їхній дієвий вплив залежить від суб'єктивних (коло читання, оточення митця, його національна свідомість) і об'єктивних (колоніальність національної літератури, проживання митця за межами країни тощо) причин, і може виявлятися на різних рівнях тексту. Літературна традиція, як стверджує О.Бушміним, є «складовим елементом того середовища, яке формує письменника, живить його творчі задуми, дає зміст, а у зв'язку з ним і підказує форми його творам. Таким чином, засвоєння традицій є результатом як суб'єктивних, так і об'єктивних впливів, які справляє на нього оточення» [3, с. 164].

Поняття традиції в сучасному літературознавстві має широкий спектр тлумачень: від визнання особливої ролі традиції («великого історичного часу», «спадковості/наступності», «культурної пам'яті») у творчості до категоричного її заперечення («анти традиціоналізм» Ф.Ніцше). Традицію як категорію культури розглядають, передовсім, як духовний досвід цивілізації, який відтворений у канонізованих обрядових формах, менталітеті, етикеті. Термін «традиція» розуміють також як активне творче наслідування духовних надбань людства, що передбачає їх збагачення і модернізацію. Як зазначає О.Білий, «традиція виступає неодмінною умовою відтворення форм суспільної свідомості в системі культури, вона дозволяє зберігати спадкоємність розуміння у процесі даною відтворення» [2, с.48].

Важливою складовою традиції є образи, мотиви, сюжети, які виступають своєрідними кодами духовного досвіду людства. їхнє життя в літературі обумовлене різноманітними факторами: авторською установкою, актуальністю, універсальністю змісту образу, способами осмислення та ін. На думку І.Бернштейна, традиційні структури з'являються зазвичай «у тих творах, які тяжіють до моделювання дійсності, до умовності, до жанру притчі, есе, параболи і сприяють розвиткові цієї тенденції. їхня поява уможливлює заглиблення у філософську і етичну проблематику, а також у коло проблем, які пов'язані з долями культур» [1, с.91].

У своїй теорії традиційних образів і сюжетів АВолков аргументовано і переконливо довів наукову коректність і самодостатність терміну «традиційний образ». Учений вважає таким образ, «який зберігається й активно функціонує впродовж значного історичного часу» [4, с.4]. Важливою ознакою цього образу є «усвідомлене сприйняття його митцем і споживачем (читачем) як сталого семантикохудожнього комплексу (структури)» [4, с.4]. Правомірність уживання цієї дефініції, її семантичну однозначність визнає й А.Нямцу. На його думку, цей термін, «на відміну від інших, не має метафоричного звучання і вже тому точний і зручний, бо відображає суть явища, а не його емоційну оцінку» [7, с.32]. Усвідомлюючи, що процес канонізації того чи