УДК 821.161.2.09« 18/19»

М.А.Нестелєєв Персонажсамогубець в однойменних творах В.Леонтовича 1898 р. та В.Кузьмича 1925 р. (психопоетика заголовку)

У статті розглядаються особливості психопоетики заголовку в українській прозі кінцяХІХ ст. початкуXX ст. на прикладі однойменних творів В.Леонтовича та В.Кузьмича. Порівнюються авторські задуми текстів, що обидва пов 'язані із засудженням декадентського захоплення суїцидальними мотивами. Пояснюється важливість функціонування заголовку в аспектах проспективного та ретроспективного сприйняття, коли можливим є семантичне переосмислення назви твору.

Ключові слова: суїцидент, мотив, декаданс, заголовок.

В історії літератури нерідко трапляються випадки, коли письменники дають однакові чи схожі назви своїм творам: дехто свідомо, сперечаючись із текстом попередника, а дехто несвідомо, випадково обираючи для своєї теми такий заголовок, який вже існує в художній практиці. В українській літературі теж можна знайти подібні факти збігів заголовків, проте дуже рідко буває так, щоб в обох випадках назва тексту заплутувала читацьке очікування, функціонуючи радше як метафора, ніж як точне формулювання основної теми твору. У цьому аспекті цікавими є оповідання «Самовбивець» (1898) В.Леонтовича та «Самогубець» (1925) В.Кузьмича, читацька рецепція яких (проспективна та ретроспективна дії) працює за однаковою схемою, що дозволить зрозуміти один із важливих аспектів психопоетики заголовка.

В.Леонтович в оповіданні «Самовбивець» використовує поширений мотив засудження декадентщини як хибного вибору національної інтелігенції. У творі виведено постать Миколи ІГятишрця, який через «надзвичайно хворобливе самолюбство» [4, с. 172], мріє вбити себе, однак далі погроз, передсмертних листів і залякування батьків не йде, тож його суїцидальна мета є примарною в контексті демонстративної парасуїцидальної поведінки. Микола переїжджає до родини в селищі на Чернігівщині, звідки листом викликає свого єдиного товариша (оповідача твору), який мусить його рятувати від самогубства. У розмовах друзів з'ясовується, що у Миколи немає серйозних підстав для самознищення, у нього «болить душа» Г4, с. 1781, життя здається «лихом» Г4, с. 1781, загалом йому нудно та нецікаво існувати («нема жодної вартої мети» [4, с. 181 ]). Він прагне «кохання, пригод, обставин» [4, с. 179], але пояснює своє безсилля «страшенною розпукою коли маєш стільки жадання, а чуєш таку несилу» [4, с. 181]. Егоїстичні думки Миколи не знаходять підтримки в йога товариша, тому між ними відбувається суперечка та розрив. Наприкінці оповідання ми дізнаємося, що П'ятигорець отримав великий спадок і почав жити декадентськими інтересами, а саме: кабінет облаштував меблями у «декадентському строю» [4, с.185], завісив усе чорним сукном, на стільці поклав череп і кістки та почав писати химерні поезії (віршуючи, наприклад, «згуками по темряві» [4, с. 185]). Усе це своєрідно оцінюється оповідачем: «Здалося таким можливим, щоб з Миколи виробився справді добрий корисний робітник, не такий чудасія, за якого я чув [...] і... раптом впало на думку, що те, що я чую за його, є також самовбивство, не фізичне, правда, так моральне» [4, с. 186]. Авторський висновок однозначний: гедоністичне життя декадента та проповіді «мистецтва для мистецтва» є хибним шляхом для українського патріота, це скоріше шлях його саморуйнування.

Твір В.Леонтовича актуалізує рецептивну стратегію існування декадентських мотивів в українській культурі кінцяXIX початку XX ст., коли мистецтву загалом, на думку Р.Ткаченка, були притаманні декілька особливостей: «художня та світоглядна еклектика, есхатологічна тональність, одночасне посилення відцентрових і доцентрових сил між різними сферами духовної діяльності, відтворення невротичних станів засобами мистецтва» [б, с.З]. В українському контексті декаданс не розвинувся в повноцінний літературний напрям, оскільки асоціювався із занепадницьким світоглядом аристократії, що нехтує національною ідеєю та громадськими зобов'язаннями, окрім того «тільки в середовищі інтелектуалів світоглядна деструкція могла оформитись концепційно» [б, с.б].

Майстерність В.Леонтовича полягає в тому, що він використовує найпоширеніший мотив українського декадентства суїцидальний водночас інтерпретуючи та засуджуючи подібну поведінкову модель як художньо неадекватну для тогочасного мистецтва та життєво згубну як вибір інтелігенції. Український декадент Микола П'ятигорець в авторському розумінні це моральний суїцидент, непотрібний суспільству через свою світоглядну чужість і зайвість.

Декадентські мотиви в українській літературі знаходять ще у творчості С.Руданського та Ю.Федьковича, однак саме І.Франко збіркою «Зів'яле листя» (1896) викликав ідейний резонанс в колах свідомої інтелігенції (зокрема, його полеміка із В.Щуратом із гнівним спростуванням накиненої йому маски ліричного героя «який же я у біса декадент?»). І.Франко, зображуючи суїцид через нещасливу любов, образно вписує свою персонажа в стилістику декадансу з притаманними йому ознаками. Цей текст своєрідно відгукнувся у творчості П. Кар майсь кош, зокрема в йога першій збірці «З теки самовбивці» (1899), яка містить виразну тенденцію до формальнозмістовош наслідування «Зів'ялого листя» І.Франка. Так поступово суїцидальний дискурс централізується як основний мотив в українському декадансі, повз який складно пройти навіть митцям далеким від захоплення темами занепадництва (О.Плющ (до речі, закінчив життям самогубством у 1907 р.) в новелі «Страшна помилка» (1906); Я.Мамонтов у нарисі «Під чорними хмарами» (1907), АХомик у творі «Безсмертність» (1908), М.Могилянськийв оповіданнях «Стріл» (1912), «З темних джерел життя» (1912) та «Згуба» (1913) та ін.). Недивно, що авангардист і майбутній найвідоміший український футурист М.Семенко в 1913 році саркастично висміював захоплення декадентським стилем із притаманними йому страхітливими суїцидами в образі «горобчикапесиміста», який голоситьцвіринчить:

...невеличкий я ще хлопчик, а не знаю вже чи жить, а чи носиком в ставочок і навіки