УДК 891.79+291.432

Н.В.ВІрич

Духовна реальність (у методологічній площині)

У статті здійснюється спроба науково осмислити таку універсальну категорію, як духовна реальність, та поглибити уявлення про даний феномен в науковому обігу.

Ключові слова: духовна реальність, буття, свідомість, неусвідомлюване, душа людини.

Проблема духовності у нашому сьогоденні набуває особливої актуальності. Вона є тією рушійною силою, яка консолідує розум і волю людини, спрямовуючи її (людську активність) у русло загальнозначущих проблем. Вже чимало сказано науковцями про дух, душу, духовність. Так, наприклад, духовний світ персонажів художніх творів висвітлюється літературознавцями: М.Жулинським, Г.Клочеком, Н. Шляховою та ін. Аналізом і обґрунтуванням духовного світу, глибинних механізмів психіки займалися такі науковці психології як І.Бех, Б. Ананьєв, Г.Костюк та ін. Філософське дослідження проблем духовності пов'язані з іменами: Арістотеля, Гегеля, Е.Канта, М.Гайдеггера, Г.Гадамера. Однак відомо, що поняття духовність настільки не окреслене й багатомірне, що жодна наука не в змозі йога повно і всебічно охопити. Ми також не ставимо перед собою таке масштабне завдання.

В даній розвідці спробуємо осмислити таку універсальну категорію як духовна реальність та поглибити уявлення про даний феномен в науковому обігу.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання завдань:

розглянути рівень наукової розробки даної проблеми (духовної реальності);

проаналізувати структуру духовної реальності та простежити зв'язок між окремими її складниками.

Аналізуючи філософські підходи до осмислення духовності, слід зазначити: поняття, що пов'язані з духовним буттям, беруть початки ще з античності, інтерпретація яких не оминула і християнство. Саме античний філософ Парменід вперше у філософії застосував поняття «буття». У той період суспільство відчуло кризу усвідомлення людського існування. Пар

МЄН1ТТ ТТТҐїб ШТЇЇТТТ Ч ТТТ.ПТТЇ ПҐ1 ПП";ЇГРННЯ НЯ нягттттттттгт тттябеттт, ПЄТТПЄГ!ЄНТ\,'Рраціо («владу думки» замість міфології), яке, на його думку, забезпечувало б спокій, порядок, гармонію.

Зазначимо, що у широкому розумінні буття є захоплююча реальність, гранично загальне поняття про суще взагалі. Також слід мати на увазі: матерія і дух є різновидами буття. Доречно буде зробити акцент й на тому, що «буття духу людини так само реальне, як і буття матерії, хоча реальне поіншому: опосередковано, полеподібно. Це реальність атрибутивна (за демонстративними властивостями) і реляційна (за відношеннями)» [5, с.269].

Трактування суспільством понять «дух», «душа», «духовність», здається, починалось ще від початку існування його самого на землі.

У фундаментальних дослідженнях китайських мислителів формування духовності пов'язували з досягненням цілісності гармонії природного та психологічного. Опероване китайськими філософами поняття «жень» уже тоді містило ціннісну характеристику духовної життєдіяльності людини. Античний філософ Марк Аврелій зводив макроі мікрокосмос як єдиний універсиум, з єдиною душею. Однак, гармонійне існування людини в цих світах неможливе без пізнання істини.

У середньовіччі увага акцентується на духовному самовдосконаленню людини через гармонійний розвиток її психіки. Неабияку цінність мали вчення італійських гуманістів М.Фічіно, Д.Манетті, які наголошували про неймовірний потенціал розвитку як людини, так і її духовності, де людина постає творцем власного «Я» і Всесвіту.

Згодом філософигуманісти (першої половини Х\ТП ст.) зосереджують свою увагу на проблемі духовної свободи, тобто на саморегулюванні вчинками, емоціями, що допоможе досягти через самопізнання найвищої мети людського буття щастя.

Вчення Г.Сковороди про «серце» є яскравим прикладом взаємозв'язку психологічного з духовністю. На думку Г.Сковороди, серце єдність волі розуму, волі виховання, підсвідомої волі, почуттів, думок, прагнень людини.

Досліджуючи праці В.Франкла, Ж.Юзвак наголошує, що «до боротьби за «людину в людині», а отже за духовність, закликав австрійський психолог В.Франкл. Підкреслюючи актуальність проблеми духовності, Франкл згадує думку З.Фройда, який свого часу сказав, що людству давно було відомо, що вона має дух, а йому З.Фройду довелося показати, що у людства є ще й потяги. Проте сьогодні, підкреслює В.Франкл, необхідно нагадати людству, що воно має духовність, і допомогти знайти мужність жити духовно. В.Франкл здійснив спробу окреслити складові духовності, розуміючи її неоднозначність. Він зазначав, що у духовності поряд з естетичним, моральним існує й етичне (краса, інтуїція, натхнення)» [7, с.88]. У XX сторіччі теж спостерігається посилення уваги до визначення духовності та її структури.

З даного невеличкого екскурсу в хронологічну еволюцію проблеми духовності можна зробити висновок. Духовність це інтегрована якість буття, яка репрезентується в проявах цього ж буття.

Душа людини це мікросвіт, який враховує особливості макросвіту для досягнення гармонії самості з оточенням.

Що ж до духу людини, то «це вже така досконала форма буття, яка вбирає в себе увесь комплекс форм буття» [4]. Це той місток у людині, що знаходиться між розумом і матерією, що поєднує зриме і незриме.

За Гегелем, ««дух» це перевтілена істина, а істиною формою істини, являється лише мислення в поняттях, де «знання» тотожне з «предметом знання», «форма знання» з «змістом знання», «достовірність самого себе» з «істиною» [2, с.24].

А от свідомість, як зазначає Гегель, це лише «прояв» «духу», а не його сутність. Однак, «дух» ніяк не може оминути форми «прояву» в людському розумі, (тобто в якості свідомості). Механізм свідомості, продовжуємо думку Гегеля, влаштований так, що все сприймається в образі «предмета», незважаючи чи то чуттєвий предмет, чи то уявний [2]. Тут доречно зауважити, що реальність це нерозривний континуум (цілісність), а психіка одна з її сторін.

Дослідження буття духовної реальності почнемо з відомого про невідоме. На сьогоднішній день немає єдиного погляду ні на сутність, ні на структуру духовної реальності.

Дисертант ЛМ.Фасоля у своїй