Але дисертант ЛФасоля, як і дослідники Л.Дорогова, Б.Сафронов надають перевагу досить чіткій структурі репрезентованої О.В.Сухомлинським, В.Янівом, Г.Ващенком розум (або раціональна сфера), почуття (або почуттєва сфера), воля.

Для подальшого нашого аналізу структури духовної реальності людини ми виділимо, як зазначав О.К.Улєдов, «найбільш значущі» структурні компонентисвідомість, неусвідомлюване, душа людини.

Термін «психологія» перекладається як «душа», але ця наука містить сукупність всіх психологічних процесів, таких як свідомих, так і несвідомих.

Свідомість найвища ціннісна інстанція духовності людини, що фокусує процеси освоєння і перетворення світу. Сутність духовної реальності це духовна діяльність (яка акумулює свідому спрямованість і підсвідому схильність), що проявляється у всіх сферах життя. «Конструююча сутність свідомості людини проявляється у виконанні нею таких функцій, як пізнавальна, оціночна, конструктивнотворча, функція здійснення, функція свободи і відповідальності людини, а також в кожному структурному елементі свідомості в значенні, відношенні, переконаності, волі людини» [5, с.269].

Світу свідомості людини відображається як універсум. Це обумовлено рефлексивною свідомістю, що детерміновано предметною свідомістю (це два полюси свідомості). Людина, зрештою, усвідомлює нескінченність світу й інтервал власного буття в цьому світі.

Як уже зазначалось, духовна реальність внутрішнього і зовнішньою світу інтерпретується мозком людини, тобто через інтелектуальне пізнання. Тому, у свідомості можемо виділити ще дві функції: раціональну, до складу якої входить мислення та почуття, де дух реальності перше характеризує через пізнання (в поняттях істини і брехні), то друге через емоції (в поняттях красиве й не красиве); та ірраціональну, де виділяємо відчуття й інтуїцію. На відміну від попередньої функції, вони оперують простими механізмами сприйняття. Відчуття сприймає речі духовної реальності такими, якими вони є. Інтуїція ж спрацьовує завдяки механізму несвідомої діяльності психіки. Тобто ірраціональна функція локалізується у свідомості лише частково. Також можна виділити етичновиховну, соціальну та ін. функції.

Формою існування свідомості є знання. Але по відношенню до духовності воно постає нейтрально. Оскільки застосування знань може спрямовуватись як на благо, так і на шкоду буттю людини. Напрямок визначатиметься рівнем духовності людини.

Знання і пізнання допомагають максимально освоїти реальність духу людини. А коли знання упорядковуються та закарбовуються Волею, Надією, Вірою, Естетичними чуттями, Моральністю, тоді постає повноцінна людська духовність як реальність.

Треба зазначити, що не лише фізичний організм, а й психіка людини містить у собі значно більше ніж це охоплює її пізнання.

Свідомість це лише мікросвіту макросвіті неусвідомлюванош. «Неусвідомлювана сфера виконує компенсаторну, захисну і іншу специфічну роботу, без якої свідомість людини і сама людина була б неможливою» [5, с.269]. Про буття неусвідомленої сфери духовної реальності свідчать такі стани духовної реальності, які вважаються патологічними. Наприклад, невроз, істерика, тобто душевні розлади. До неусвідомлених духовних процесів можна віднести мислення, сприйняття, згадування, відчуття, здійснення вчинків та ін., які можуть впливати і на свідомість. Однак, у свідомості вони виступають як її категорії, а не процеси. Так само з упевненістю можна сказати про паралельне протікання роботи у свідомій і несвідомій сфері. Так, наприклад, всі знайомі з випадками, коли рішення якоїсь ситуації з'являється у вісні.

Що ж до душі людини це реалії внутрішнього світу, що мають зовнішні прояви, це те єство, що виділяє її (людину) серед тваринною світу. У високодуховній особистості дух вище тіла. Трапляються випадки, що сила фізична і сила духовна не завжди утримують рівновагу в тілі. Носієм же духу постає як людина, так і результат її діяльності.

Дух однієї людини може розуміти дух іншої через символи, мову, різні «тексти». Дух людини можна структурувати як індивідуальний дух та надіндивідуальний, що включає в себе й дух творів.

В науковій роботі О.П.Наконечної показано, «що в естетичному досвіді спілкування з мистецтвом відбувається прирощення буття, бо людина, рухаючись від основного рівня сприймання до іншого, від однієї моделі реальності до відмінної, виривається з причиннонаслідкових зв'язків і створює світ власних знань, який відкриває людині поновому реальний світ та час і простір її власного життя. Відбиваючи різні прояви індивідуально життєвого досвіду людей, естетичне виявляє людську здатність жити одночасно в двох світах: наявному, реальному та уявному, належному, розкриваючись складність і нескінченність пошуку себе» [4, с.2223].

З вище згаданого випливає ще одна особливість духовну реальність як і фізичну можна структурувати за ознаками хронотопу. А отже, рух, простір і час є формами існування духовної реальності.

Людина наділена духовнотворчою властивістю, яку спрямовує в різні сфери своєї діяльності, зокрема і в літературу (художній текст). Тут доречнозазначити, що художній твір репрезентує як «дух традицій», так і власний «дух автора» (тобто авторське бачення світу). При цьому кожен реципієнт осягатиме його істину в нових (індивідуальних) духовних якостях.

Тож, сподіваємось, що література продовжуватиме традиції та збагачуватиме істини буття духовної реальності.

Список використаних джерел:

Гегель. Сочинения / Гегель. М., 1959. Т. 4 : Феноменология духа.