Зробити карту художнього простору творів І. Чендея значно простіше, ніж для творів В. Фолкнера: адже нічого не треба створювати виключно уявою. Достатньо взяти топографічний план околиць Дубового і нанести на нього названі письменником топонімічні об'єкти, які переходять із тексту в текст, додаються нові, але це все один невеликий замкнутий художній світ на площі в якихось три десятки квадратних кілометрів. Часто він звужується ще більше - до батьківської хати, яка стає осередком, із якого виростає, розвивається не тільки доля окремих людей, але й великого світу для персонажів Івана Чендея. «В цю мить він чув, як хвилюється, наближаючись до рідного дому [.] Скільки раз Данило Катрич не вертався на рідну садибу, завжди чув, як щемить серце [.] скільки разів не приїжджав додому, крім відчуття тепла маминих рук, стриманого в ласках батькового погляду, крім затишку і відпочинку, чув серцем рідну хату. Ту саму, в якій прийшов на білий світ, в якій гойдався у колисці, - залізні гаки так і залишилися вбитими у сволок» [6, с. 129-130]. Ця хата - хранителька предковічного світоустрою і споконвічних людських цінностей, у якій непорушно на своєму місці зберігаються десятиліттями усі речі і так само непорушними є моральні імперативи, гуманізм, нерозривний зв'язок між поколіннями, між минулим, сучасністю й майбутнім.

Петро Скунць назвав статтю про творчість І. Чендея «Коли мораль - патріархальщина» [4]. Ця патріархальщина, зрозуміло, з часом повинна поступатися новому устрою життя, значно мобільнішому, яке вимагає полишати рідні гнізда, утверджувати нові звичаї, обряди, забуваючи старі, інколи забобонні. Але цей процес є надзвичайно болісним, разом із забобонами і злиднями безповоротно втрачається безцінний набуток багатовікового народного світогляду, справжньої людяності. Особливо прикро, коли ці світогляд, людяність бездумно руйнуються, а на їх місце не приходить нічого вартісного, коли рветься зв'язок між поколіннями не тільки у спілкуванні, але й у ставленні до інших людей, до світу, до Бога. Усі потрібні й непотрібні пертурбації в історії закарпатського села XX століття, яке пережило кількаразові докорінні перетворення державного устрою, знаходять відтворення у писаннях Івана Чендея.

На відміну від В. Фолкнера, І. Чендей дуже рідко вдається до того, щоб одні й ті ж персонажі переходили з твору в твір, та й то це друго- чи й третьорядні персонажі на зразок бохтера Томаша Балабаника. Щоправда, пов'язують різні тексти в єдиний метатекст образи, прототипами яких були сам автор, його батько і його мати, наділені кожний раз різними іменами, з прямою вказівкою на автобіографічність («Луна блакитного овиду») чи глибоко захованим перегуком між персонажем і прототипом. За свідченням односельчан письменника, майже кожен сюжет творів має реальну протоісторію, кожен персонаж - реального прототипа. Особливо гучною була історія з романом «Скрип колиски», коли його виходом і змістом обурювалося чимало тих, хто пізнавав себе в негативних персонажах. Мабуть, літератор не хотів поєднувати кількох прототипів в образі одного персонажа, але саме існування прототипів з одного населеного пункту перетворює різні тексти І. Чендея в один нерозривний художній світ.

Списування з життя дає підстави говорити про глибинний реалізм творчості Івана Чендея, оголену конкретність, чуттєвість зображуваного, чого так потребує художня образність, без якої нема літератури, мистецтва загалом. Одночасно виникає підозра, а чи можна говорити про типовість створеного письменником. Парадоксальність полягає в тому, що надзвичайна конкретність, індивідуалізація зображуваного у текстах І. Чендея поєднується з глибоким узагальненням. Недаремно М. Жулинський заголовком передмови до двотомника письменника взяв фразу «Історія його краю - в його творах» [2]. У долях персонажів, у перипетіях Чендеєвих творів, як у краплі води, відтворюється доля сотень тисяч закарпатських селян, минуле і сучасність Закарпатського краю протягом XX століття, найскладнішого і найтрагічнішого в його історії.

Більше того, високим гуманізмом, зосередженістю на морально-етичних проблемах, коли політичні чи економічні обставини не можуть бути жодним виправданням, твори І. Чендея набувають загальнолюдського звучання. Часто сюжетні колізії нібито позбавлені часових ознак, стають усечасовими, як це було в «Тінях забутих предків» М. Коцюбинського. Однак при вдумливому читанні виявляються також конкретні часові прикмети, конкретні вузли протистояння закарпатського селянина і прийшлої чи нібито своєї влади. Так, проблема провини дітей перед батьками, які залишаються самотніми, про яких часто забувають, була і залишається актуальною, мабуть, для всього сучасного цивілізованого світу. Але особливої гостроти вона набуває для Закарпаття, яке завжди страждало від браку робочих місць, споконвіку гнало закарпатців у пошуку заробітків у близькі й далекі світи. Тому широке й вузьке розуміння цієї проблеми можемо