Видатний український історик зі світовим іменем Михайло Грушевський писав про українців як про давній народ, ототожнюючи його з "антами", "росами", "русами". На початку ХХ ст. був опублікований перший том "Історії України-Русі" М.Грушевського. В цій праці він доводить, що український народ з його антропологічними, психофізичними та мовними особливостями почав виділятися ще в доісторичні часи. "Порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Христу, коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи племен..." [2, 18].

Отже, за М.Грушевським, історичне життя українського народу починається з IV ст. н. е. Учений заперечив шовіністичні версії про початок української історії лише з ХГУ ст. Він ототожнював українців з народом Дніпрово-Бузької держави II - VII ст., яка одержала назву Антська. Так званих антів наука сприймає за предків українців. До наукового аналізу М.Грушевський залучав не лише мовознавчі дослідження, а й археологічні дані, відомості про українців та їх мову, які збереглися в інших народів, котрі мали писемність і зафіксували це. Так, за свідченнями VI ст. Йордана і Прокопія, анти сиділи між Дністром і Дніпром аж до Чорного моря. I вже в той далекий час творилася наша мова.

Остання згадка про антів датується 602 роком, "і уже у VП-VШ ст. ця назва не згадується". (Це - так звані "лакуни" в науці). Далі вже ми маємо писемні пам'ятки, що стосуються давньоукраїнського (давньоруського) періоду. Київську добу М.Грушевський трактував як стару добу української історії. Київську державу, її мову і культуру він вважав не східнослов'янською державою, не культурою і мовою усіх східних слов'ян, а державою, культурою і мовою тільки українською.

Аналіз історичної спадщини М.Грушевського дозволяє зробити висновок, що дослідник вважав український народ і його мову категоріями споконвічними, які почали формуватись ще "з таких часів, в які ніяка історія не сягає" [2, 81].

Але, як доводить Григорій Півторак, Михайло Грушевський помилявся, вважаючи, що український етнос і його мова формувалися лише на антській основі [див.: 1, 11]. Дуже істотну роль у цьому процесі відіграли й їхні сусіди - склавини (нащадки зарубинецької та пізньозарубинецької культур, які в межах сучасної України займали території від Прип'яті на півночі до витоків Стиру, Горині, Случі, Тетерева й !рпеня на півдні (тобто жили на Поліссі, Волині, Прикарпатті, Наддністрянщині й Середній Наддніпрянщині). Отже, після остаточного розпаду в середині I тис. н.е. праслов'янської етномовної спільності на значній території сучасної України протягом VI-VШ ст. жили нащадки склавинів та антів, на базі яких формувалися нові територіальні етнічно-політичні спільності: поляни, волиняни, деревляни, сіверяни, а також уличі, тиверці, білі хорвати [3, 35].

Наукова спадщина визначного українського філолога і культурного діяча, академіка Юрія Володимировича Шевельова, псевд. Юрій Шерех, Гр. Шевчук, (1908 - 2002) охоплює близько 900 позицій і займає значне місце у скарбниці української й світової науки та культури. Майже половина його праць присвячені мовознавству, а друга частина - це літературознавчі, театральні, публіцистичні та ін. Згадаємо деякі з них.

У монографіях "Передісторія слов'янської мови. Сторична фонологія загальнослов'янської мови" (1964) та 'Історична фонологія української мови" (1979) Ю. Шевельов, показавши розвиток фонологічної системи української мови від праслов'янської основи аж донині на широкому історичному, діалектному, міжмовному і текстуальному ґрунті, з установленням глибинних системно-причинових зв'язків між окремими фонетичними змінами, дав панорамну картину розвитку української мови в її історичному розрізі, обґрунтував її початки бл. 7 ст., а завершення формування - прибл. в 16 ст.

Ю. Шевельов історію української мови поділив на чотири періоди:

протоукраїнська мова ^П-Х! ст.);

староукраїнська мова (ХХ ст.);

середньоукраїнська мова:

а) рання середньоукраїнська мова (кінець XIV - кінець XVI ст.);

б) середньоукраїнська мова (кінець XVI - початок XVIII ст.);

в) пізня середньоукраїнська мова (початок XVIII - початок XIX ст.);

4) нова українська мова (XIX ст. - наш час).

Середньоукраїнська мова відрізняється на загальнослов'янському мовному тлі низкою специфічних фонетичних, морфологічних ознак:

наявність голосного [и] переднього ряду, високого обниженого піднесення, перед яким приголосні звуки завжди тверді: син, сили. Цей [и] стоїть на місці давніх звуків [ы] та [і];

голосний [е] втратив здатність пом'якшувати приголосні: берег, село;

губні приголосні, шиплячі та [р] стверділи: голуб, сім, межа [6, 16].

Юрій Шевельов, заперечивши концепції східнослов'янської прамови та трьох східнослов'янських мов у доісторичні часи, розвинув концепцію конфігурації і перегрупування діалектних груп (київсько-поліського, галицько-подільського, полоцько-смоленського, новгородсько- тверського, муромо-рязанського діалектів), з яких розвинулися три східнослов'янські мови - українська, російська та білоруська.

Учений також продовжив вивчення шляхів формування і розвитку літературної мови, спростовуючи поширене в радянському мовознавстві твердження про обмеженість діалектної бази загальнонаціонального стандарту середньонаддніпрянськими говорами. Сучасна українська літературна мова, зазначає Ю. Шевельов, "сміливо може бути названа мішаною щодо діялектної основи, і, отже, традиційне підручникове твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галицьким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що виділити їх з усієї системи сучасної літературної мови - річ взагалі цілком неможлива. I схід, і захід України складали свої внески в літературну мову,