УДК 821.161.206.09

Л. В.Третяк

Злети та падіння XX століття (до проблеми духовного відродження)

У статті йдеться про бачення Григорієм Костюком Івана Світличного як літературного критика, теоретика шістдесятництва а також про зусилля діаспори, спрямовані на захист його громадянських прав.

Ключові слова: шістдесятництво, Міжнародний ПЕНКлуб, діаспора, цензура, естетичні засади, творча індивідуальність.

Духовне відродження України кінця XX початку та XXI століття співпало із складними процесами, які відбуваються у світовому культурному просторі, що переживає процес глобалізації. Враховуючи всі позитиви і негативи цього явища, інтелектуальна еліта стає перед проблемою збереження самоідентичності. «Культура в умовах глобалізації, стверджує Г.Жулинський, буде основним фактором консолідації українською суспільства, громадянського єднання і злагоди. Саме на основі культури як системи цінностей, опертих на традицію, і можна сформувати духовну єдність України» [1, с.98]. За таких обставин можлива консолідація українців як у межах України, так і за її межами у єдину спільноту, об'єднану історичною долею, зусилля якої спрямовані на динамічну трансформацію та переорієнтацію на загальнолюдські ліберальнодемократичні цінності, злиття у єдиний потік культурного процесу, який розвивається в Україні, і культури, твореної українською діаспорою. Таких спроб у XX столітті було декілька.

Свого часу, а саме у 20і роки, в роки культурного ренесансу України, українська інтелігенція в діаспорі повірила у національне відродження України на засадах соціалістичної ідеї. В Україні ж тих інтелігентів, які покладали сподівання на лібералізацію суспільства у зв'язку із впровадженням непу, судили на показовому політичному процесі 1924 року, назвавши цю вигадану організацію «Центр дії».

60і роки, які увійшли в історію духовного життя під красномовною назвою «хрущовської відлиги», пробудили нові надії у середовищі мислячої інтелігенції. Так, відомий літературознавець у діаспорі Г.Костюк, голова Об'єднання українських письменників «Слово» в СІЛА, щиро порадів з того, що на початку 60х років XX століття почала опускатись завіса, яка ділила українських мистців на вітчизняних та емігрантів, з появи молодої талановитої літературної еліти, до якої вчений відносив, зокрема, Івана Світличного. Однак ці сподівання виявились завчасними. І.Світличний, став одним із перших, хто постраждав від постхрущовської відлиги: у 1965 році він був заарештований. Г.Костюк, дізнавшись 1 квітня 1966 року зі шпальт швейцарської газети «Цюріхер цайтунг» та 7 квітня « НьюЙорк тайме» про арешти Івана Світличного та Івана Дзюби, добре знаних у колах західноєвропейських журналістів, доклав чимало зусиль до тою, щоб привернути увагу світового громадянства до актів несправедливості, які розпочались в Україні. Він як голова Об'єднання українських письменників «Слово» в СІЛА і як член Міжнародною ПЕНКлубу уклав меморандум на ім'я генерального секретаря Міжнародного ПенКлубу Девіда Карвера, в якому навів факти порушень свободи думки і висловлення у СРСР, що вилились у арешти та судові процеси над російськими та українськими письменниками: «Вважаємо за свій обов'язок, зазначалось у меморандумі, поінформувати вас про те, якого розмах}' набрала ця акція в Українській другій за кількістю населення республіці Радянського Союзу. Вже з середини 1965 року в Україні пройшли численні арешти молодої творчої інтелігенції» [2, с.482].

Цей документ був затверджений на засіданні президії ОПУ «Слово» і відправлений до Лондона. Подібні за змістом листи були оперативно розіслані до Американської академії поетів, ЮНЕСКО (відділ культури і мистецтва), Європейського союзу (співтовариства) письменників на ім'я його голови італійського письменника Джянкарло Вігореллі та персонально видатним діячам світової культури і літератури (Бертран Рассел, Іньяціо Сілоне, Артур Міллер та інші).

Об'єднання українських письменників на еміграції «Слово» підготувало декларацію з таким заголовком: «До учасників 34 Міжнародного Конгресу ПЕНКпюбу. Письменники, критики, поети, заарештовані в Україні» [2, с.483]. У ній детально проаналізовано нищівну політику держави проти мистців упродовж десятиліть радянської влади, що призвела до нечуваного знищення інтелектуальної еліти. Взяти хоча б такий промовистий факт, що до 1933 р. активно діючих письменників було 250 осіб; після 1939 р. на волі залишилось 34. То було страшне спустошення української літератури на добрих двадцять років. Закінчувалась декларація такими словами: «Ми звертаємо увагу учасників конгресу, що страхітлива тінь сталінізму з новою силою і в новій формі зависла над народами СРСР» [2, с.484].

34й Конгрес відбувся у червні 1966 року у НьюЙорку, і був він, як «казали бувальці, особливо величним і справді світовим» [2, с.485].Завдяки наполегливим домаганням свідомої української інтелігенції уперше за 45 років свого існування Міжнародний ПЕНКлуб порушив проблему становища українських письменників.

На конгрес, який проходив у підсонні філософської тези «Письменник як вільний і незалежний дух», прибули делегати 56 країн, репрезентуючи 76 центрів ПЕНКлубу з 7500 членів. «Це був впливовий «мозковий трест» людства» [2, с.485]. Але з Радянського Союзу, нехай навіть у ролі попередньо задекларованого спостерігача, делегація не прибула. Припускалось, що радянська делегація опинилась би у дуже невигідному становищі, і коментар «Литературной газеты» щодо відсутності делегації через розгул антирадянської пропагандистської компанії виглядав абсолютно непереконливим.

Аргументовано прозвучав на конгресі виступ Девіда Карвера про становище письменників у СРСР загалом, та, зокрема, й українських письменників. Г. Ко стюк з радістю зазначив, що «уперше за всю 45річну історію Міжнародного ПЕНКлюбу ім'я України, слова «український письменник» прозвучали з високої трибуни конгресу!» [2, с.491].

«Десь невдовзі, пише Г.Костюк, прийшла до нас з України вістка, що Дзюбу першим, а трохи