Наведені спогади засвідчують, що Г.Костюк разом з представниками української діаспори докладав немало зусиль до того, щоб наблизити звільнення ряду політв'язнів. Однак, приміром, І.Світличному на волі судилось побути досить мало часу.

Брежнєвеькоандроповська система виявилась не менш жорстокою та загниваючою за своєю суттю, ніж попередня, вона послідовно переслідувала інакомислячу інтелігенцію. Як особисту трагедію переживав Г.Костюк новий сплеск політичних репресій в Україні. Відбувши у свій час п'ять років концентраку у Воркуті, він добре усвідомлював, які випробування довелось перенести фізично міцному, талановитому вченому І.Світличному за 7 років ув'язнення у таборах суворого режиму та 5 років заслання. Сукупно 12 років неволі фактично знищили його здоров'я.

Г.Костюк відверто захоплювався цією, за висловом академікам А.Сахарова, «світлою і мужньою людиною», постаті якого він приділив багато уваги, підтвердженням чого є досить ґрунтовна стаття «Піднятись вище і літати швидше...», в якій відомий літературознавець дав своє бачення постаті І. Світличного. У характерній для нього публіцистичнокритичній манері Г.Костюк відзначає, що хоче донести до широкої громади одну із головних галузей діяльності І.Світличного теоретика, дослідника і критика літератури, «ув'язненого у січні 1972 року, в сумної пам'яті року чергового погрому української інтелігенції, зокрема її молодої групи правозахисного руху» [4, с.251]. Вчений уважно аналізує напрацюванняІ.Сітличного, починаючи із перших статей та рецензій у періодиці до часу написання статті 1983 року, коли Костюк сподівався, що той «героїчно перетриває цей тяжкий стан свого здоров'я і на зло своїм жорстоким карателям одужає й повернеться знову до нормального творчого життя» [3, с.252].

Г.Костюк зауважує, що І.Світличний «особистість маєстатична, багатогранна» [4, с.253]. Про це свідчить коло наукових зацікавлень І.Світличного як мовознавця, автора солідної аналітичної розвідки про трьохтомний Російськоукраїнський словник; літературознавця (книга «Художній метод» та ін.); перекладача поезій і пісень П.Ж.Баранже; автора оригінальних поезій: книги «Гратовані сонети», циклів поезій «Рильські октави», «Варіації на виспівані теми», «Курбас», «Архімед», «Я дисидент Дев'ять сонетів». Особливий резонанс за рівнем граничної відвертості, чесності та безкомпромісності викликав у вченого «Відкритий лист Миколі Бажану».

Дослідник спостерігав за невпинним зростанням авторитету І.Світличного у широких наукових колах не тільки України, але й зарубіжжя, де про нього схвально відгукнулись Іван Кошелівець та Осип Зінкевич, Яр Славутич та ін.

Перше, на чому наголошує в оцінці Світличноголітературознавця Г.Костюк, це здатність до глибокого аналітичного мислення, свіжість і сміливість думки, яка опирається на глибоку обізнаність у набутках світової літератури, основних тенденціях її розвитку у позиціях найвиразніших теоретиків мистецтва західного світу (Хозе ОртегаіГассет, Жак Мартен, Клайв Белл, Вільгельм Воррінгер і багатьох інших).

Відчувалось прагнення молодого дослідника узагальнити та визначити «теоретичні основи естетики молодого покоління поетів і мистців шістдесятих років» в Україні [4, с.255], які підняли на щит ідеї гуманізму, людяності, добра, правди всупереч канонізованим правилам творчості, сформованих існуючою ідеологією, коли «людинаіндивід була підмінена людиноюгвинтиком, суспільновиробничою машиною» [4, с.258].

Г.Костюк відзначає, що Світличний «став тоді одним із головних теоретиків реабілітації людини, носієм і пропагандистом ідеї нового, справжиього, не пристосовницького гуманізму» [4, с.257]. І.Світличний мав сміливість сказати про відірваність романістики маститих авторів від життя, боязнь правдиво показати прорахунки соціалістичного господарювання і правдиво змалювати образ людини праці, небажання уникати штампів та шаблонів у сюжетобудуванні, відсутність громадянської сміливості письменника, що знижує потенціал обдарованих мистців і загалом рівень української літератури.

Правдивість, об'єктивність оцінки молодим поціновувачем розтиражованих та захвалених творів викликала опір, а то й відверту ворожість їх авторів до критика. З іншого боку така аргументована й професійна оцінка засвідчувала високу принциповість і громадянську відвагу молодого вченого.

До поезії Іван Світличний ставить ті ж вимоги, що й до прози. Як позитив відзначається вміння побачити «мистецьку досконалість і глибоку увагу до людини» молодих поетів 5060х років: Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського та небагатьох інших, яких неоднозначно сприйняла тодішня літературна критика. І тільки Іванові Дзюбі та Іванові Світличному вистачило сміливості виступити оборонцями паростків нового.

Сміливістю відзначалась стаття «У поетичнім космосі», у якій І.Світличний різко виступав проти ще проти однієї вади кон'юнктурної та консервативної критики та її конкретних представників Г.Костюк відзначає слушність суджень І.Світличного на предмет того, що є потреба не тільки в талановитих авторах, за якими майбутнє, а й у суттєвих змінах в літературознавстві, яке має відійти від ідеологічної заангажованості і стати на шлях об'єктивної істориколітерагурної науки. Вона має керуватись принциповістю та вимогливістю, тими критеріями оцінки, які висувала класична літературознавча школа, представлена вчителем І.Світличного О.І.Білецьким у двотомнику «Від давнини до сучасності».

І.Світличний піддавав нищівній критиці ряд літературознавців, які посідали керівні посади в наукових інституціях, за неповажність досліджень, методологічну безсилість, а подекуди й примітивізм. Молодий вчений вірив, що «ідеї його відродженого покоління опанують український літературний процес і посядуть провідне місце» [4, с.267]. Натомість Михайла і Богдана Горинів, Михайла Косіва, Ігоря Калинця, Михайла Осадчого, Євгена Сверстюка, Панаса Заливаху, Святослава Каравансього, Анатолія Шевчука і його самого запроторять у тюрми та