«Життя - елегія»... За визначеннями науковців, елегія - ліричний твір медитативного характеру, журливої тональності, поетична сюжетна основа якої - емоційна реакція суб'єкта на певні події, ситуації, психологічні імпульси (почуте, згадане, пережите) чи конкретний душевний стан ліричного «я», яке охоплене меланхолією, смутком, навіть стражданням. Швидкоплинний вік водної квітки, нетривале її цвітіння та згасання самі собою створюють сумовитий настрій, проте за рослиною неможливо не розгледіти долю людини, для якої кохання стало й радістю, й журбою:

Ты придешь - изнываю от неги я, Трепещу на лету.

Наша встреча - Виктория Регия: Редко, редко в цвету.

Елегійний настрій, увиразнений образом лотоса, вельми частотний у поезії зламу ХІХ - XX століть. Наприклад, у Поля Верлена:

На западе гасли закатные чары, И ветер качал на воде ненюфары; Большие цветы, у глухих берегов, Печально белели среди тростников... [«Сентиментальная прогулка». 3, с. 18].

Ті самі екзотичні ненюфари (біле латаття) виступають ключовим елементом містичного вечірнього пейзажу в Олександра Олеся:

Тихше, тихше! Не диши!

Нас почують комиші...

Розлетяться, зникнуть чари,

І потонуть ненюфари... [«Тайни ночі». 11, с. 74].

Проте якщо у Верлена весь краєвид потопає в тумані, то в Олеся елегійний за настроєм вірш має загалом «щасливе» завершення, яке полягає у метаморфозах ліричних героїв - за законами давньогрецького метемфісису:

Не розвіялися чари, Не втонули ненюфари... Ти - лоза, а я - комиш, Будем дихати вільніш...

Так само мотив метаморфози зумовлює образно-емоційний лад оповіді у казковій за тональністю поезії Ігоря Северянина «Дель-Аква-Тор»:

Иди к цветку Виктории Регине, Иди в простор

И передай привет от герцогини Дель-Аква-Тор.

На том цветке созрело государство; Найди шале;

У входа - страж, в руке у стража - астра, Звезда во мгле... [12, с. 141].

Персонаж Северянина - посланець герцогині - врешті-решт гине у дорозі, не дійшовши до мети, попри те що йому допомагала сама природа: «Лишь для него пчела будила струны / своих мандол, / Лишь для него ломалось о буруны / Весло гондол, / Лишь для него провеерила воздух / Слюда цикад, / И шел гонец, и шел с гонцом сам Гроз-Дух - / все наугад» [12, с. 142]. Тут Вікторія Реія уособлює вже не скороминущу зустріч, а ілюзорну квіткову країну, подібну до Казки Олександра Олеся, куди, за сюжетом драматичної поеми, має вивести посіяний попередніми мандрівцями мак [11, с. 142]. Жанровий маркер твору Северянина - лірична вуаль - передбачає фігуру недомовленості, невизначеності долі квіткової країни та її таємничого персонажа - герцога Дель-Аква-Тор.

Сонет «Victoria Regia» Михайла Драй-Хмари сполучує у своїй образній канві усі мотиви з розглянутих поезій. Окрім цього, тут до квітки долучається лебідь - як алюзія до « рона п'ятірного нездоланих співців» [7, с. 39]:

Три ночі ти, красуне величава, Цвітеш, розклавши на воді листи, Великі і округлі, мов щити, А серед них хрещатий Лебідь плава...

Саме у сонеті, завдяки його формальній стійкості та стрункості, людина може реалізувати своє прагнення до досконалості, естетичної викінченості. Загалом класичний сонет можна розглядати як філософський твір, оскільки в його композиції очевидною є гегелівська тріада: теза - антитеза - синтез; саме тому Й.Р.Бехер наголошував на особливій драматургічності сонета.

Якщо тезою у поезії М.Драй-Хмари є статичний вечірній пейзаж із розквітлою вікторією, то в антитезі - у другому катрені - ліричний герой намагається подовжити незвичайне цвітіння, уводячи його у стан поетичної градації:

Як гірський сніг, спочатку ти білява, А потім у зеніті ліпоти, Немов фламінго, рожевієш ти, Нарешті, огневієш, мов заграва...

Момент синтезу в сонеті - образно-психологічний паралелізм, суголосся життя природи та людини, що його ліричний оповідач розглядає як три етапи життєвого шляху:

... Мій перший квіт - то лілієвий дзвін, У другому - трояндних мрій принада, В останнім - пристрасті яркий рубін [4, с. 115].

Внутрішня драматургія імпресіоністично-неокласицистичного атунку, явлена у творі Драй-Хмари, зазначені етапи життя ототожнює з чуттєвими абстракціями, а надалі опредмечує їх в об'єктах природи: дитинство - лілія - замилування, юність - троянда - мрія, зрілість - рубін - пристрасть. Завдяки цьому складному філософському наповненню з образу квітки вилучається елемент суму, меланхолії, змінюючись вічністю, надією на подальші відродження та перевтілення.

Флористика ХХ століття репрезентує досить активне і гнучке застосування рослинного образу в художній тканині віршів. Це - різні функції, які він може виконувати (від декорування ліричної оповіді до вираження сутності, ідеї твору), й стилістичні прийоми (зіставлення явищ природи зі станами людської душі, антитези рослинних образів), і творення нових конотацій на 'рунті традиційних значень. Квітка-Ієрогліф [10, с. 100], у нашому разі - сакральний у багатьох культурах образ лотоса, розгортається у метафору універсуму, творцями якого є самі поети.

Свого часу О.Потебня визнавав мову головною засадою пізнавальної діяльності людини, даючи їй визначення «мова-як-мислення». У літературі XX століття цей концепт набув змісту «мова-як-осмислення» та «мова-як- переосмислення». Те саме можна сказати й про представлену в аналізованих поезіях «мову квітів», адже у поетичних творах, які належать до різних жанрів та стильових систем, вона має неабияке значення у пізнанні архетипно- символічного світогляду українського народу та внутрішнього світу окремої людини.

Автор, герой, реципієнт по-різному бачать той самий рослинний образ, однак їхні погляди спільні у тому, що