Багато тем - аби була охота писати! Це - найголовніша річ. Ну, як є таке святе бажання, ти обмилуй одну цікаву тему і в образах собі це уяви, щоби вона, немов жива, постала перед твоїм зірким духовним оком. І коли ти живе, це все уздриш міркуй, яким добірним, влучним словом віддати мислі чи образ, бо слова - мов камінці ті різнокольорові. [4, c. 134].

Доля обдарувала Оксану Драй-Хмару філологічним хистом, зокрема про це свідчить «Біографічний нарис». Жваво і образно описані дитячі роки нащадка козацького роду Брагинців, перші навчительські спроби у родині власника пивоварні Беня у Черкасах, роки навчання Колегії Павла Галагана у Києві, про наукові студії в семінарії Перетца та відрядження до Львова, Бухареста, Загреба. В статті наводяться цікаві факти про «петербурзько- петроградський» період, коли Драй-Хмара як професорський стипендіат працював під керівництвом П.Лаврова, І. Бодуена-де-Куртене, О.Шахматова. У спогадах матері, мов на екрані, з'являлись образи російських поетів - О.Мандельштама, С. Єсеніна, О. Блока. До останнього молодий поет мав особливу прихильність, захоплювався його поезією. «У поемі «Поворот» зустрічаємо свідомий переклик з поемою «Двенадцать» Блока [1, c. 24]. Щоб передати свої невимовні страждання в листі із концтабору він просить рідних перечитати поезію О. Блока «Осенняя любовь». М. Драй-Хмара у своїх поезіях тяжів до символістської поетики. Власне питання, які риси - неокласицизму чи символізму - переважали у ліриці поета було і залишається предметом розгляду в літературознавстві. У передмові до книжки «Михайло Драй-Хмара. Вибране» під назвою «Він хотів жить і творити на свій землі» Іван Дзюба пише: «... Драй-Хмара, як і більшість українських ліриків 20-х років, вийшов із символізму; неокласики теж по-своєму культивували символіку» [2, с. 26]. На думку відомого літературознавця прикметою, що виокремлює його лірику з-поміж творів М. Зерова, П. Пилиповича, М. Рильського, є «невпорядкована стихія», таємничість, позараціональний залишок, елементи сюрреалізму. «Органічне, посутнє, внутрішнє, що чимраз зростало вміру розвитку поета, чим його творчість завоювала собі місце в історії нашої поезії двадцятих років - це глибоке й ювелірно-тонке відтворення об'єктивного й суб'єктивного світів, узятих в їх нерозривній єдності, в плині символічного світогляду і стилю» - писав Ю. Шерех у статті з промовистою назвою «Легенда про український неокласицизм» [10, с. 394]. Вчений твердить, посилаючись на концепцію класицизму, викладеному в «Поетичному мистецтві» Буало, що неокласичного літературно-мистецького напряму не було, на його думку лише «Микола Зеров і неокласицизм є синоніми» [10, с. 394]. Це неоднозначне твердження заперечив В. Державин, який вбачав в українському неокласицизмі визначену художню парадигму. Його теоретичні судження поділяє Д. Наливайко. В статті «Українські неокласики і класицизм» 'рунтовно висвітлюючи теоретичні міркування Аристотеля, Й. Вінкельмана, Г.Е. Лессінга, Є.П. Курціуса, Е. Ауербаха стосовно історичних трансформацій і модифікацій класицизму як типу художнього мислення, що все ж устінює його фундаментальні риси: перевагу сфери раціонального над емоційно-інтуїтивним, духовну дисципліну, ясний стиль. Д. Наливайко вважає, що класичні стилі не були розвинені в українській літературі, хоч тенденції помітні і в пізньому ренесансі XVI століття, ні в бароко Х'УТІ-Х'УШ ст. Висновок дослідження ми цілком поділяємо: «Отже, правильніше сказати, що Зеров та інші неокласики не відроджували, а послідовно і цілеспрямовано, програмово, вводили класичну традицію і класичні структури в рідну літературу. Вони були свідомі цієї неповноти її консистенції і своєю творчою діяльністю прагнули її врівноважити, так би мовити, привести до європейської норми» [8, с. 333]. Нам невідомі основні положення дисертації Оксани Ашер, але із означеної статті випливає, що для неї існування «грона п'ятірного» - незаперечний факт. На її думку неокласики були під впливом романтиків, символістів та імпресіоністів, але наслідували «артистичну концепцію, базовану на гармонії і рівновазі, що є есенцією класицизму.» [3, с. 161-175].

Про період, коли М. Драй-Хмара жив у Кам'янці, детальніше Оксана Ашер пише у споминах «Переглядаючи батьків архів». Із документальною точністю вона перелічує посади, які обіймав Михайло Драй-Хмара. Вони свідчать про його науковий освітянський авторитет: був деканом факультету гуманітарних наук і редактором «Записок Кам'янець-Продільського університету». Доречі, Григорій Костюк у своїх спогадах про неокласиків малює живий образ професора славістики Кам'янець-Поділбського держуніверситету. Він описує літературний суд, що відбувався у великій актовій залі університету над романом В.Винниченка