Різноманітними словесно-мотивними експлікаціями представлено в романах Фолкнера проблему відчуження і самотності. Зазвичай вони подаються в тексті експліцитно, як-от щодо Крістсмаса в момент, коли він вирішує відвідати негритянський квартал Фрідмен-таун: «Nothing can look quite as lonely as a big man going along an empty street. Yet though he was not large, not tall, he contrived somehow to look more lonely than a lone telephone pole in the middle of a desert. In the wide, empty, shadowbrooded street he looked like & phantom, a spirit, strayed out of its own world, and lost...» [6, p. 48].

Іншими причинами, хоча в деяких аспектах і подібними, зумовлюється самотність Квентіна Компсона. В романі «Шум і лють» герой представлений повністю відірваним від життя, сторонній і відчужений від людей. Втрата інтересу до життя і бажання хоч щось виправити в цьому пронизує його внутрішні монологи і частково уявні, а частково ретроспективні діалоги з батьком. Приведемо характерний приклад: «It's not when you realize that nothing can help you - religion, pride, anything - it's when you realize that you don't need any aid» (Чи не тоді безнадія, коли зрозумієш, що допомогти не може ніщо - ні релігія, ні гордість, ніщо, - а от коли ти усвідомлюєш, що й не хочеш нізвідки допомоги) [7, р. 78].

Чимало підстав для виявлення екзистенційних мотивів дає роман «В свою останнюю годину». Це - твір не стільки про смерть, скільки про замкнутість людського «я». «Як у характерах героїв, так і у формі твору... відчуження проявляється як основна й істотна ознака» [3, р.142]. Члени сімейства Бандренів ніби розходяться в різних напрямках - притому, що всі разом їдуть у Джефферсон в одному візку.

Смерть Едді й пов'язані з нею події виявляють головне в Бандренах. Всі вони по-своєму самотні. Але для багатьох з них самотність означає блаженну рівновагу у світі. Якщо ж рівновага виявляється менш стійкою, розпадається, то самотність стає трагедією.

У дослідженнях, присвячених роману «В свою останнюю годину», часто підкреслюється егоїзм Едді. К.Річардсон навіть порівнює її з матір'ю сімейства Компсонів: «І місіс Компсон, і Едді Бандрен - надзвичайно егоїстичні матері, які використовують почуття й потреби своїх дітей, щоб задовольнити власну потребує самореалізації...» [9, р.7б]. На наш погляд, це сумнівна думка, адже Едді не будує штучних перешкод між собою і світом, подібно до місіс Компсон; натомість вона дуже болісно переживає перешкоди, що виникають між людьми й близька до розуміння того, що вони існують споконвічно, лежать у самій суті речей, а це є саме екзис- тенційне розуміння людського існування.

Свою відособленість від світу Едді відчуває майже фізіологічно: самотність виражається в тому числі й у замкнутості людського тіла, «blood strange to each other blood and strange to mine...» [5, p. 170] (з кров'ю, в кожного окремішною від крові інших, і від моєї також... [2, с. 114]), - так міркує вона про своїх учнів.

Самотність представляється Едді особливим простором, магічним колом, що неможливо розірвати, адже за його межами - ще одне, таке саме коло: «Му aloneness had been violated and then made whole again by the violation: time, Anse, love, what you will, outside the circle... »[5, p. 172]. Едді знаходить те, що формує це магічне коло, заважає людям зблизитися, роз'єднує їх, виступає засобом роз'єднання: «we had had to use one another by words like spiders dangling by their mouths from a beam, swinging and twis-

ting and never touching...» [5, p. 172] (що ми мусимо заманювати одне одною словами, схожі на павуків, які, повиснувши на випущеній з рота павутинці, крутяться й поколихуються, а ніколи не доторкаються) [2, с. 115]). Слова й щира суть людських учинків, в уявленні Едді, розходяться. Слово - порожня «оболонка», що підмінює вчинок або предмет.

Особливо болісно відчуження й самотність переживає Дьюї Делл, єдина донька Бандренів. Її монолог починається з міркувань про членів родини, і виявляється, що кожний з них замкнутий у своєму власному світі: «А Джуел такий, що нічим не журиться, він ніби й не рідня нам, усе йому байдуже. Та й Кеш - тому б лише цілий довгий спекотливий день стругати дошки та прибивати їх до чого-небуць. <...>Ія думала, що й Дарл не зауважить; за вечерею він сидить, погляд свій спрямувавши куцись далеко, повз їжу й лампу, і в очах його земля, вигорнена з його черепа, а ями позаповнювані далиною, аж ген поза цю землю...» [2, с.65-66]. Вона раптом усвідомлює, що людина самотня вже просто тому, що вона існує. Водночас подолати самотність складно і страшно, оскільки це загрожує повною втратою самої себе, розчиненням в іншому.

У боротьбі із самотністю Дьюї Делл проходить кілька етапів розвитку. Перший крок пов'язаний із