УДК 811.161.2"38 : 398

Черевченко В.В.

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

ФОЛЬКЛОРНА КОНОТАЦІЯ МОВНИХ ОДИНИЦЬ У ЛІНГВОПОЕТИЦІ КИЇВСЬКИХ НЕОКЛАСИКІВ (НА ПРИКЛАДІ ФЛОРОНАЗВ)

У статті на прикладі флороназв розглядається проблема фольклорної конотації мовних одиниць, які у лінгвопоетиці київських неокласиків співвіднесені з образом світового дерева як основи гармонійної світобудови.

Ключові слова: антропоцентризм, етнос, фольклорна конотація, флороназви, концепт, неокласицизм, концепція софійності, образ світового дерева.

Особливістю сучасної лінгвістичної науки є створення нової наукової парадигми, яка базується на антропо- центричних аспектах вивчення мовних явищ. З цим пов'язане створення нової теоретико-методологічної концепції, яка базується на використанні певних філософських підходів, які створюють парадигму усвідомлення та об'рунту- вання закономірностей буття і пізнання, їх зв'язку з мовою та мисленням. Тому саме лінгвософський підхід до вивчення мовних явищ постає одним із найголовніших важелів сучасних лінгвістичних студій, основою осмислення та реалізації нової парадигми опису та трактування мовних явищ.

Мова постає феноменом буття та діяльності народу, суспільним явищем, яке виникає, розвивається, живе і функціонує тільки в людській спільноті, виступає основною її ознакою. Вона є основним складником етнічної культури, засобом акумуляції та передачі знань та культурних надбань від покоління до покоління, виразником етнічної самобутності та єдності. Мова забезпечує єдність, функціонування і розвиток культури етнічного організму в просторовому та часовому вимірах.

Питання співвідношення мови та вербального образу світу, з одного боку, і свідомості та культури етносу, з іншого, постає актуальним вже тривалий період часу. Починаючи з В.фон Гумбольдта дослідники замислювалися над проблемами впливу свідомості індивіда на його мову і навпаки, мови на свідомість. Основою лінгвософської концепції В.фон Гумбольдта вважаємо антропологічний підхід до осмислення мовних явищ. Наслідуючи ідеї І.Канта, Г.Гегеля, Й.Гердера, Ф.Шеллінга, він об рунтовує особливості буття людини та народу, причому останній у його розумінні виступає єдиним організмом, таким самим, як і людський індивід. Згідно з антропологічним аспектом теоретико-методологічного вчення В. фон Гумбольдта, адекватне вивчення мови повинно здійснюватися у тісному зв'язку з мисленням людини, культурним та духовним життям етносу.

Лінгвокультурний та етнолінгвістичний напрями мовознавчої науки представлені у роботах Ф.Буслаєва, О.Падучевої, Н.Арутюнової, М.Новікової, Ю.Степанова, М.Толстого, В.Жайворонка, Г.Брутяна, В.Маслової, Ю.Апресяна, Д.Мацумото, Є.Бартміньського.

Сучасне мовознавство ставить на перше місце проблеми, пов'язані із живим функціонуванням мови, її значенням у розбудові концептуальної картини світу, нагромадженні досвіду етносу та символізації реалій на етнокультурному тлі. З огляду на означені аспекти, лінгвокультурологічні та етнолінгвістичні дослідження покликані проаналізувати та дослідити, яким чином людина-мовець сприймає та осмислює реальний світ через призму своєї мови, яка є відображенням реального світу у свідомості та почуттях, тобто в ірреальному, внутрішньому світі індивіда. Відповідним чином відбувається концептуалізація довкілля у мові та свідомості мовця, а оскільки будь-яка мова має свою власну концептуальну картину світу, то індивід організовуає свою мовну та мислительну діяльність у відповідності з нею, що, в свою чергу, відображається у специфічних варіантах світосприйняття, зафіксованих у мові у вигляді тих чи інших лінгвокультурем, стереотипів, концептів.

Мета цього дослідження полягає у з'ясуванні етнокультурного тла та фольклорних витоків лінгвопоетики київських неокласиків.

Мовець як представник етносу завжди керується у своїй мислительній діяльності досвідом попередніх поколінь, тобто тими знаннями, які акумулювалися протягом онтогенезу спільноти у традиціях, віруваннях, звичаях, міфології, фольклорі. В осмисленні якомога ширших шарів народної культури індивід послуговується стереотипними уявленнями, як частиною „мовного" досвіду його етносу, сприймаючи культуру через міфи та казки, прислів'я та приказки, фразеологізми, зрештою через багатство власне народної мови, де спостерігається осмислення культури на етноцентричному під'рунті.

Результатом взаємодії фізичного та духовного у свідомості людини постає образне мислення, яке відіграє важливу роль у процесах символізації предметного світу. Символіка образу конкретної реалії знаходить вираження у перенесенні смислів одного предмета на інший. У такому разі останній постає символом оригінального предмету, смислів якого він набув. У символізації реалій реалізується своєрідний спосіб відображення дійсності, який широко використовується етносом у перетворенні дійсності та створенні культурного середовища.

В сучасному мовознавстві дослідники вирізняють етнічні мовні картини світу, у які „занурені" всі члени суспільства [2, с. 87]. Етнокультура, таким чином, виступає найважливішим показником національної свідомості, створює специфічне „етнічне поле" [2, с. 93], що формує ментальність того чи іншого народу. Це положення базується на гіпотезі лінгвістичної відносності Е.Сепіра та Б.Уорфа, які стверджують, що структура мови впливає на спосіб мислення і поведінки людини. Через це носії мови схильні сприймати дійсність по-різному, залежно від семантичних категорій, закладених у мовному коді.

Занурюючись своїм корінням у міфологічний світ давнього народного світосприйняття, мова зберегла багато воістину неперевершених зразків етносимволіки слова й виразу (пор. символи рослинного світу хрещатий барвінок, зеленее жито, рута-м 'ята, червона калина, тройзілля та ін.). Етносимволіка слова, тісно переплітаючись з етносимволікою позначуваної ним реалії, стає основною підвалиною становлення особливих концептуальних мовних продуктів - етнокультурних концептів, або знаків етнокультури. У переважній більшості ці концепти стали константами української національної культури, що завжди живилася з невичерпних народних джерел [3, с. 3].

Анімістична віра предків сповідувала культ одухотвореної природи, що й став основою первісного релігійного світогляду. Він включав три елементи: аніматизм - оживлення, анімізм - одухотворення та антропоморфізм - олюднення. Ознаки цього світогляду пережили тисячоліття. Бачимо їх і сьогодні в народних піснях, казках,