загадках, пареміях, оригінальній літературно-художній творчості, поетичній зокрема. Залишаючись двоєвірцем, народ розвиває свої давні світосприймання в міру розвитку власної культури, еволюції суспільних та господарських форм життя. При цьому залишається непорушною головне тло давньої віри - природопоклонство [3, с. 3].
Одним із основних чинників формування неокласичного поетичного стилю (маємо на увазі творчий доробок М.Зерова, М.Драй-Хмари, Ю.Клена, М.Рильського, П.Филиповича) стало звернення до джерел національного фольклору, органічним складником якого виступають назви рослинних реалій, найбільш уживанішими з яких стають:
а) узагальнені назви: рослина, ростини, трава, трави, травиця, отава, мурава, вруна (уруна); квіт, квітка, квіти, цвіт, бур 'ян, садовина, дерево, деревце, кущ, чагар, стебло, стеблини, стеблинки, лоза, плід, гілка, гілочка, віти, прикорень, пень, колос, колосся, колосок (колоски), парость, билинка, корінь, коріння, кора, лист (листя), пелюстка, бадилля, бруньки, ліани, гриб тощо;
б) назви дерев, кущів та їхніх плодів: дуб, яблуня, яблуко, груша, кислиця, грушки, гнилючки, персик; верба, кедр, лавр, сосна, тополя, бук, граб, акація, вільха, липа, горобина, ясен, ялина, клен, чорноклен, черешня, каштан, береза, березки, кипарис, осика, слива, вишня, мореля, живиця; верболіз, буз, бузки, мигдаль, барбарис, ожина, ліщина, калина, ясмин, малина, шипшина, глід, терен, виноград, шовковиця, маслина, баобаб, пальми; рогіз, котики, насіння, ягода, лимон.
в) назви квітів та трав'яних рослин: лілея, лілія, мак, васильок, рута-м 'ята, рута, фіалка, півонія, троянда, хризантеми, айстри, азалії, волошки, рожа, розмай, льон, пролісок; пирій, мох, торф, очерет, очеретини, суниці, ряст, полин, шальвія, чебрик, звіробій, латаття, лотос, осокір, осока, сокір, сокорина, ковил, медуниця, медунки, горошок, будяк, банан, кавун, спориш, барвінок, вербени, левконії, татарське зілля, комиш, конюшина, кропива, кропивка, тютюн, герань, хміль, орхідеї;
г) назви злаків: овес, гречка, ячмінь, пшениця, просо;
') назви городніх культур: баклажани, картопля, морква, огірки, кукурудза, помідори, перець;
д) назви грибів: мухомор.
До складу аналізованого корпусу флоролексем входить більше 100 найменувань, майже третина з них у поетичному словнику неокласиків стають символами.
Таке розмаїття мовних одиниць на означення рослинних реалій зумовлене не тільки особливостями національного світобачення та народнопоетичними традиціями слововживання, а й філософсько-естетичними засадами неокласицизму, в основі яких лежить концепція софійності. Головна її ідея - утвердження мудрості і краси світобудови, творення світу як розумного мистецтва. Тому у художньо-естетичній парадигмі неокласиків концептуальна роль належить смисловій і функціональній єдності добра і краси як праоснови гармонійного світоустрою. Неокласики намагаються привести будь-який новий стан речей у відповідність із моделлю ідеальної рівноваги Всесвіту.
У фольклористиці існує теорія, що в основі міфопоетичних уявлень багатьох народів лежить образ світового дерева, що організовує своїм корінням і гілками структуру світобудови. Зародження культу дерев, лісу сягає давнини, коли домінувала ідея одухотвореної природи. Праукраїнці вирізняли окремі дерева серед інших і наділяли їх магічними властивостями. Для них відводилися окремі місця, Священні гаї, де не можна було навіть зламати гілочку, адже вони вважалися житлом богів на землі. Біля кожного храму теж росли священні дерева. Вірили, що боги й духи живуть у деревах та їхніх кронах біля цілющих джерел. Священними деревами переважно були дуб, ясен, береза, тополя, верба, липа, вишня. Коли потрібно було рубати таке дерево на будову храму чи на священні вогнища, це робилося тільки з дозволу волхвів за особливими ритуалами. Дерево, якому судився довгий вік, ставало священним [1, с. 131].
Мотив поклоніння дереву має дуже довгу історію і часто виступає в легендах і казках. Як зазначає В. Жайворонок, „в народній уяві - дерево - жива істота, яка навіть розмовляє; лісові сили розуміють мову дерев; брати сире дерево з лісу не годиться, бо воно живе (лісовик розгнівається і помститься); живого дерева не можна різати; навпаки, сухе дерево втрачає свою силу і стає, за народним повір'ям, сховищем нечистої сили - в душі сухої верби чи сухої груші завжди водяться чорти; дуже поширеним в українських віруваннях є перетворення людини в дерево; у народних колядках, де йдеться про початок світу, обов'язково поряд з водою (морем) згадується і дерево (явір, клен) як символ центру світу, світової осі; квітуче дерево або окрема гілка з плодами чи квітами - символи життя; відламана гілка, гілка без листя - символ смерті; у народних прислів'ях життя й ознаки дерева спроектову- ються на життя людини; серед традиційних ознак дерева є криве (про зіпсовану людину), круте (про тверду, свавільну людину), похиле (про безборонну, слабодуху людину), скрипливе (про хворобливу або стару людину);
на будівлю хатн ніколи не брали косого дерева, що клониться нібито завжди на захід сонця, тобто до смерті, бо відвертається від сонця; з деревами пов'язано цілий ряд народних прикмет" [3, с. 175-176].
Мабуть ці ознаки стали тлом подальших переосмислень зазначеного образу, що асоціюються з символікою Дерева життя (Світового дерева, Небесного дерева, Дерева пізнання, Райського дерева) - дерева, що росте посеред Вирію-Раю. Воно народило матір Всесвіту - богиню Ладу (найпрекрасніша з богинь - богиня світової гармонії Лада-Жива, за легендами, прийшла до людей по веселці з немовлям на голові та з оберемком квітів у руках [1, с. 427]), а водночас небо, землю та весь світ. На ньому ростуть молодильні плоди, а з-під коріння б'ють золоті та срібні джерела (символом дерева життя та безсмертя стало яблуко. Повір'я про молодильні яблука,