Завданням, яке переслідує своєю творчістю письменниця, є поступове осмислення окремих фрагментів власного життя і через них віднайдення нитки послідовності, детермінованості, причетності. "Але ритм, який її скандує, перетворює цю нитку на розбитий фрагментарний перехід із численними краями, поривами в безмежність, поверненнями до того самого краю, виправами в інші виміри, - пояснює Ю. Крістева, - це неймовірна "топологія", що підсумовує всі можливі та уявні зони (історію мислення, історію мистецтва, історію завоювань, історію революцій, історію класової боротьби) та убезмежнює одні з допомогою інших. Це своєрідна "Феноменологія духу", розділи якої годилося б змішати як карти, щоб ті тасування розкрили рекурсивні визначеності, транс- темпоральні каузальності, ахронічні залежності, що про них Геґель - телеолог скінченності еволюції, яка відбувається внаслідок завершення циклів, - не міг помислити" [2; 188]. Крісті Вольф також ідеться про зображення "полілогічного, політемпорального суб'єкта", який завдяки невтішним для його свідомості свідченням стає суб'єктом багатьох століть і на основі цього спричиняється до перетворення часу. Через час суб'єктивності у творах письменниці відбувається оновлення історичного часу, результатом чого є поява нового політичного топосу - розшарованого, множинного, повторюваного. Рух думки протікає водночас у двох напрямах - до атемпоральної основи і до історії тривалості. "Негативність лежить в основі історичної тривалості: відкидання іншого, а також Я, зміненого Я. Історія, яка передує нам, яка діється навколо, на яку покликаються як на остаточне виправдання і на недоторкану сублімацію, ця історія постає на негативності, відкиданні, смерті, й осередком застосування цієї негативності є передусім сам суб'єкт, якому заподіяно смерть... Треба, - заявляє французька мис- лителька, - щоб історія тривалості зрозуміла шлях убивства, яким вона простує, треба, щоб атемпоральні миті, де уривається тривалість, міркували-відлунювали, і тільки тоді ми здобудемо те, що історія згнічує і що водночас оновлює її" [2; 192]. Такий полілог епох та включення його в особистий дискурс забезпечує розкриття того, яким коштом функціонує історія. Розуміння цього процесу здатне активізувати критичну позицію суб'єкта, спонукати його до "ритмізації історії". В результаті з'являється вісь, навколо якої обертається "фрагментація перетвореного часу", просторизований час, радше об'єм, аніж лінія. У цьому вирі відбувається зіткнення особистих переживань, історичних подій, соціальних процесів, приміряння себе до найзнаменитіших фігур усіх часів, міфологізація власного існування. Трапляються спричинені ритмом вибухові ситуації, які перетворюються для суб'єкта на уявну зупинку часу, і лише мис- леннєва спіраль нагадує про те, що це тільки умовне коло, яке не замикається.
За певних обставин "я" відкриває присутність теперішього в подвійній безмежності: "бознаколишньому до та історичній спустошливій безмежності" [2; 177]. Героїня повісті "На власній шкірі", важко хвора жінка, на межі життя та смерті здійснює внутрішню археологію, занурюючись лабіринтом власного тіла в "історію болю та катувань". "Солдати Ірода, які наколюють немовлят на вістря мечів. Перші християни на арені, віч-на-віч із хижими тваринами, які з жахливим ричанням рвуть їх на шматки. Звірства конкістадорів, хрестоносців, князів після селянських воєн. Вбита жінка в Ландвер- каналі. А моє століття тоді лише почалося. Знущання всіма мислимими способами. Страждання і загибель тіл, і мого серед них" [10; 20]. Тіло хворої перетворюється на текст