с. 333]. У творах письменників Буковини липа символізує спокій - відбито традицію галичан і буковинців біля церков і цвинтарів садити липи: На горі, там над містом - то церква блищить, / липи взяли її у вінок - / Ладі в честь тут колись всякі ігри велись... [V, с. 1]; Тихі липи над ним похиляють вітки, / отіняють розлогий цвинтар... [V, с. 1]; А над ними ревли грізно липи усі, / і стогнали могили кругом...(С.Яричевський) [V, с. 2]. Можемо припустити, що така традиція походить від того часу, коли всі найважливіші обряди наших предків виконувалися під липами [1, с. 393] (недарма в тексті С.Яричевського згадується язичницька богиня Лада), а в українців усі найважливіші життєві події пов'язані з церквою - від народження до смерті. Крім того, використання липи в такому контексті позначає й вірування в те, що Господь надав липі силу відвертати прокляття, приймаючи їх на себе [9, с. 17].
Смереку традиційно вважають деревом смерті, оскільки з неї роблять труни [4, с. 553], тому мешканці гір з повагою та острахом ставляться до цього дерева: Хоч Соколець належить до красних партій гір, але вічний, смутний шум смерек і все однаковий клекіт Черемоша [...] наводять на чоловіка тяжку задуму... (І.Синюк) [І, с. 359]. З іншого боку, смерека виступає символом гірського регіону Західної України, тому часто набуває значень, що мають позитивну оцінку, - сили, краси, могутності: Там вбогі, голодні тепер рубачі / Смереки рубають столітні (М.Марфієвич) [І, с. 633]; А може, побачиш струнку, як смерека, підгірянку, яку я так палко полюбив (І.Синюк) [І, с. 359].
Клен - народнопоетичний образ таємничості, благодатної сили; милого хлопця [4, с. 289]. У поетичному мовленні письменників Буковини зафіксовано й жіночу форму назви цього дерева - дівчина побивається за своїм коханим, що її покинув, і їй, звісно, легше довіритися жіночій істоті, аніж чоловічій: Зашуми галуззям, / тихая кленице, /Най повіє вітер... / Та скажи, що робить /Милий мій єдиний (З.Канюк) [І, с. 183].
Верба - національний символ України, що уособлює красу і велич рідної землі. Проте часто в поетичних творах письменників Буковини виступає з прикметником плакуча, що символізує смуток і печаль: Туди не йдуть веселі молодята, / щоб не зазнати там журби, - / туди йде той, кого сердешна втрата / шле в тінь плакучої верби... (Т.Галіп) [І, с. 343].
Вишня - дерево-символ батьківського дому, господи, родини [4, 89], тому вишневий садок обов'язково садили біля дому - він оберігав родину від нещасть: Коло хати малий огород каменистий з вишневим садком, а в полі одна нивка...(І.Бажанський) [І, с. 318].
Калина - символ краси, радості, духовного життя жінки [4, с. 269]: ... мало віку він нажився, / лишив дівча-сиротину, / мов у пущі ту калину (Г.Воробкевич) [І, с. 151], символ кохання: Там в лісочку на горбочку / Ягоди розвились; / А в долині при калині / Ми не раз любились (О.Попович) [І, с. 165]. Для українців калина - народний символ, який уособлює рідну землю, що відбито й у творах буковинських письменників: Стане славна Буковина, / Як червоная калина. / Вона тогди вся зрадіє, / Зацвіте й зазеленіє (З.Канюк) [І, с. 182].
Верболози - опоетизований українцями кущ, який часто символізує рідний край: Як цвісти стануть верболози в гаю, / Побачимо тебе, наш рідний краю (І.Карбулицький) [І, с. 434].
Загальнонаціональні та регіональні особливості фукціонування мовних символів фіксуємо й у використанні слів-символів на позначення квітів.
З-поміж усіх символів на позначення квітів найчастіше фігурує гіперонім квітка (чи діалектний варіант чічка) - символ швидкоплинності життя, весни й краси [12, с. 172]. Часто квітка уособлює людське життя, що не завжди може встояти перед ударами долі: Я бачив, як гинули цвіти / осінньою тихою порою - / і мусило серце щеміти / і вічі заллялись сльозою... (С.Яричевський) [ІІ, с. 1]; Умирає хто на світі, / єго зірка гасне, / єго квітка ув 'ядає - / життя- долі квітка (Г.Воробкевич) [І, с. 143]. Квітка - символ молодості й краси, тому й дітей найчастіше порівнюють з ними: Чом же мої діти, /як рожеві квіти, / не пишуть мені ? (С.Яричевський) [І, с. 391].
Традиційним є вживання на позначення квітки взагалі флоризму рожа. Вважають, що рожа - рослина родини мальвових - найчастіше виступає у значенні троянди: „вирішальну роль у процесі набуття символічних функцій флориз- мами троянда та рожа відіграли спільні диференціальні семи кольору, форми, а також потенційні семи психологічного сприйняття і враження" [13, с. 290]. Найчастіше фіксуємо рожу саме в такому значенні: Ой Боже мій, Боже! /Виростай же мою красу / В червоную рожу (Ю.Федькович) [І, с. 63]; Але як уб'ють мя - / Коби посадила / Ту червону твою рожу / На моїй могилі (Ю.Федькович) [І, с. 65], що символізує красу дівчини чи кохання. Проте на регіональному ґрунті рожа означає квітку і набуває її ж символічних значень - найчастіше символізує дівчину: Біла рожа, квітка гожа, /Мило процвітала, / Пишнотою, красотою /Многих чарувала (О.Попович) [І, с. 164]; Ой літав, сідав моти- лик /