За часовою характеристикою прикметною ознакою висловлювань у досліджуваному матеріалі визнано збільшення часу звучання ядерних складів, середньоскладова тривалість яких найбільша в церковній проповіді - 1,60 відносних одиниць (далі - в.о.), у протестантській - 1,51 в.о., у текстах, начитаних дикторами, - 1,54 в.о.). Тривалість цих складів перевищує час звучання всіх інших складів висловлювання, що є характерною ознакою виразного усного мовлення в цілому. У церковній проповіді стабільне місце акцентно виділеного слова (воно або оформлене в окрему синтагму, або є останнім словом синтагми) визначає своєрідність ритму на рівні темпорального оформлення висловлювань - саме на цих сегментах спостерігаємо найпові- льнішу вимову. В інших текстах ядерний компонент може займати будь-яку позицію у фразі взагалі та в синтагмі зокрема.

Аналіз тривалості промінантних складів виявив таку особливість проповіді, виголошеної священиком, як значне подовження останнього наголошеного складу синтагми, особливо якщо він є абсолютно кінцевим (1,54 в.о.); у випадку, коли після наголошеного є ще один або кілька ненаголошених складів, його тривалість дещо зменшується і становить 1,34 в.о.

І. О.Комарова під час аналізу фінального подовження наголошених і ненаголошених складів у різних типах усних текстів (зокрема, речитативі священика, молитві, уривках із прозових творів, віршах, духовних піснях тощо) дійшла висновку, що найпослідовніше таке подовження діє в речитативі священика й молитві. „Тут немає ніяких відступів від правила, все чітко та зрозуміло, читання літургії наближене до співу - сильно подовжуються останні голосні - вони просто проспівуються" [3, 167]. Важливою особливістю такої вимови є те, що кінцевий наголошений голосний зазвичай за тривалістю довший за післянаголошені. Автор відзначає й особливості фінального подовження церковного піснеспі- ву: подовження починається з наголошеного голосного останнього фонетичного слова синтагми й поширюється на всі післянаголошені склади до кінця фрази. Отже, подовження останнього наголошеного складу синтагми є однією із специфічних ознак загальної ритмічної організації богослужіння. Якщо брати до уваги, що проповідь - це обов'язкова та органічна частина служби Божої, то зрозуміло, що її ритм підпорядкований загальному ритму богослужіння, і подовження останнього наголошеного складу синтагми - закономірне явище часової організації таких текстів.

У протестантській проповіді та текстах, начитаних дикторами, спільною виявилася тенденція до подовження передпаузальних ненаголошених складів (ця риса є загальномовною особливістю українського усного мовлення). Середній час звучання передпаузального складу в протестантській проповіді найбільший - 336 мс (1,43 в.о.); у текстах, начитаних дикторами, тривалість такого складу становить 338 мс (або 1,39 в.о.). У випадку, коли передпаузальний склад наголошений, його тривалість значно перевищує тривалість попереднього ненаголошеного складу в усіх типах текстів. Подовження передпаузального складу в проповіді, виголошеній пастором, зумовлене загальною характеристикою темпу таких текстів: плавністю, навіть деякою розтягненістю вимови. Фінальне подовження в текстах, начитаних дикторами, перевищує показники, характерні для вимови сучасних усних публічних виступів (за нашими даними, таке подовження становить - 1,2 в. о.), але менше за такі ж показники у проповідях, виголошених пасторами. Це пояснюється тим, що диктори володіють знаннями про різні стилі вимови й, зокрема, мають загальне уявлення про особливості виголошення проповіді; але умови виголошення таких текстів не є природними (нагадаємо, що диктори начитували тексти за спеціальним завданням у Лабораторії експериментальної фонетики), і для мовців значне подовження є штучним.

Час звучання 1-го наголошеного (1,24 в.о), наголошеного складу акцентно виділеного слова (1,60 в.о.) й абсолютно кінцевого складу (1,34 в.о.) в проповіді, виголошеній священиками, перевищує такі ж показники в текстах, начитаних дикторами (1,05; 1,54 та 1,15 відповідно). А тривалість передпаузальних складів виявилася найдовшою у проповідях, виголошених пасторами (1,48 в.о.). Якщо в інших типах текстів спостерігаємо певну варіативність у подовженні передпаузальних складів (у церковній проповіді останній наголошений склад синтагми перебирає здатність подовжуватися на себе; у текстах ІІІ типу подовження передпаузального складу є типовим, але не постійним явищем), то у проповіді ІІ типу таке подовження - обов' язковий компонент часової організації тексту. Відносні показники тривалості складів проповіді, виголошеної пастором, близькі до показників проповіді, виголошеної священиком.

Отже, час звучання промінантних складів і порівняння середньоскладової тривалості фраз у текстах, виголошених дикторами, зумовлюють сприйняття темпу проповіді як змінного. Очевидно, через це аудитори зазначали, що він дещо швидший, порівняно з темпом проповіді, виголошеної священиками і пасторами.

У багатьох посібниках для священнослужителів зазначено про необхідність оберігати спокійно-умиротворений характер храмового дійства від світського впливу, не наділяти його складові зайвою пристрастю та драматизмом: „співам у храмі не притаманна ускладнена манера виконання, властива оперним аріям; ікони мають сповіщати мовою тілесних форм не про красу земну, а про вічність, незмінність вищого світу (звідси й застиглість, нерухомість, незмінність фігур і поз); усі відправи повинні бути сповнені величі й незворушного спокою" [5, с. 374375]. Відповідно, й проповідь, як частина богослужіння, повинна органічно поєднуватися з художньо-мистецькими та іншими символами культу в процесі відправи "для утворення таємничо-захоплюючої, урочисто-піднесеної, містично-зачаровуючої картини, що відповідно впливає на психіку її учасників, стимулюючи, підтримуючи, зміцнюючи їх віру"[5,