УДК 82-312.1.09

Філатова Оксана Степанівна, кандидат філологічних наук, доцент, докторант кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

ДИНАМІКА ФОРМУВАННЯ АВТОРСЬКОЇ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ: ВІД ІНТЕРПРЕТАТОРА ТРАНСЦЕНДЕНТНОЇ ІДЕЇ ДО ВИХІДНОЇ ЛАНКИ «ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ»

У статті досліджуємо закономірності функціонування й розвитку категорії автора в українському літературному континуумі кінця XVI - середини XVIIІ століття (за М. Наєнком, літературі ренесансного й барокового стилю), подаємо теоретичну експлікацію характеру художньо-творчої діяльності давньоукраїнського автора. У руслі порушеної проблеми виокремлюємо лише основні, на наш погляд, екстрафак- тори конституювання авторської індивідуальності у складному за своїм характером і парадигматикою вітчизняному літературному процесі означеного періоду.

The conformities of functioning and development of the category of author in the Ukrainian literary continuum of the end XVI - the last ten years of XVII age (by M. Naenko, to literature renaissance's and baroko's style) is researched in the article. The theoretical explication of character of Old Ukrainian author's artistic and creative activity is presented too. Only basic extrafactors of constituting of author's individuality in native literary process of the noted period, which is difficult by it's character and paradigmatic are distinguished in the mentioned problem.Порівняно з літературним процесом останніх десятиріч XV ст. і перших двох третин XVI ст., традиційно задекларованого дослідниками «з погляду книжної продукції ... порожньою, безплідною пустинею» [5, с. 35], «пропащим часом» у літературній творчості (М. Чижевський), кінець XVI - середина XVIII століття артикулюється «переломною епохою» (Д Наливайко) в розвитку українського письменства, «першим українським Відродженням» (М. Наєнко), ренесансно-бароковим етапом (В. Крекотень) тощо. Безперечно, загальні соціокультурні процеси в Західній Європі, специфічні соціально-політичні умови в Україні, ситуація міжконфесійного протистояння, активізація громадського та національно- культурного життя - все це не лише інспірувало урізноманітнення й ускладнення літературного процесу, але й стало імпульсом до цілеспрямованої імплантації на місцевий культурний ґрунт нових європейських ідейних та художніх явищ. В останній третині XVI - на початку XVII століття «з'являється майже в десять разів більше літературних пам'яток, ніж за всі попередні віки існування української літератури. <...> виникають різні тенденції й спрямування як на рівні проблемно-тематичному, так і на рівні художньому. Поряд із творами, традиційними для давньої української літератури та літератур візантійсько-слов'янської культурної спільності, з'являються твори, в яких знаходять вираження віяння та інтенції, породжувані переломною епохою в історичному й культурному житті народу» [14, с. 6]. Однак за спостереженнями вітчизняних літературознавців, процес транспонування естетичних засад гуманізму (антропоцентризм культури, секуляризація суспільного життя, анти- схоластична спрямованість філософії, орієнтація на античну культурну й літературну традицію), актуалізованих значно раніше в європейському мистецтві епохи Відродження, у континуумі української літератури відбувався спорадично й остаточно утвердився лише в другій половині XVI століття. Скажімо, Д. Чижевський вважає, що ренесанс в Україні, яка продовжувала перебувати у сфері загальної культурної парадигми візантійсько- слов'янського середовища, «був короткий <...> ...духовно «незначний», або, ліпше кажучи, «малопомітний», невиразний...», а «основні елементи впливів письменників, філософів та поетів Ренесансу принесені ... в часи бароко та бароко самим» [21, с. 363, 370] й репродуковані в основному на рівні засвоєння певної тематики літературних творів, окремих елементів поетики та розширення діапазону культурних зв'язків із західноєвропейським контекстом.

Позиція Д. Чижевського щодо специфіки першого українського відродження аргументовано підтримується у наукових студіях сучасними дослідниками. Зокрема, визнаючи Ренесанс складовою частиною української літератури й констатуючи необхідність враховувати його в процесі осмислення історії української літератури [4, с. 11], літературознавці схильні вважати, що ренесансний рух в Україні у XV! - на поч. XVII ст. «не набув належної глибини й розмаху, загальмувався» [15, с. 194] або «не відбувся», а «культурно-історичні функції Ренесансу - гуманізація і секуляризація культури, освоєння античної спадщини, перехід до новочасної жанрової системи тощо, - були прийняті і якоюсь мірою здійснені в інших, неренесансних формах, у формах художньої системи бароко» [14, с. 217]. Посутнім для питання про контамінацію явищ ренесансної та барокової культури на українському ґрунті є зауваження В. Нічик: «Ні схоластики, ні Відродження, ні Реформації у чистому вигляді у нас не існувало, не виступали вони і як послідовні етапи історико- філософського процесу. У зв'язку з прискореним інтелектуальним розвитком, що розпочався в Росії у Х'УІІ-Х'УІІІ ст., явища, характерні для кожного з цих етапів, ніби співіснували в часі, вони пересікалися, взаємопроникаючи і напластовуючись одне на одне» [16, с. 274-275].

Таким чином, в Україні паралельно з розвитком культурно-мистецьких та історико-літературних явищ Ренесансу, які, як засвідчують наукові спостереження, так і не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, із країн Західної та Центральної Європи - насамперед із Речі Посполитої та Чехії - активно поширюються барокові тенденції, які інкорпорують як певні світоглядні й функціональні аспекти Відродження, так і його художню систему. Однак не будемо детально зупинятися на артикульованій літературознавцями проблемі характеру кореляційних зв'язків «одного етапу - ренесансно-барокового» (В. Крекотень), що формував в Україні хронологічно-означеного періоду літературну парадигму. Як відомо, ця проблема з другої половини XX століття, привернувши увагу українських і зарубіжних дослідників та викликавши контроверсійні позиції з приводу підтвердження/заперечення Відродження як окремого періоду в розвитку української літератури,