По-перше, для художнього процесу XVI-XVШ століття характерна континуальність функціонування явищ «колективного авторства», авторської анонімності та псевдонімності, експліцитно репрезентована в давньоруській літературній традиції. Вітчизняні науковці, аналізуючи діахронічно віддалені художні структури українського ренесансно-реформаційного комплексу, наголошують на інтенсивному поширенні нових редакцій і доповнень старих пам'яток уже на початку літературного відродження, на активації численних компіляцій візантійсько-київської художньої спадщини, які з метою захисту дискримінованої православної церкви від національно-релігійної експансії католиків і протестантів неодноразово перероблялися відповідно до сучасного контексту та доповнювались новим матеріалом; фокусують увагу на художній словесній творчості тих авторів, чиї імена та й, власне, особистість залишилися невідомими або ж про них бракує інформації. Порівняно з попереднім періодом, у XVIІ-XVШ столітті не зменшується динаміка поширення анонімної продукції художньо-словесної творчості, інтенсивно репрезентованої в усіх жанрових парадигмах давньоукраїнської літератури. Залишаються невідомими справжні імена авторів численної кількості літературних пам'яток, авторство окремих творів досить сумнівне. Скажімо, автора полемічного трактату «О єдиной істинной православной вірі і о святой соборной апостольской Церкві...», прийнято називати Василем Суразьким, хоча себе він називає «многогрішньїй и хуждшій ві хрисланехъ убогій Василей» [5, с. 95]; анонімний автор «Отпису на лист в бозі велебного отця Іпатія» «ховається» за псевдонімом Клирика Острозького, а невідомий письменник, автор полемічного «Апокрисису» - за псевдонімом Христофора Філолета; невідомі також імена авторів анонімного православного антиуніатського трактату «Пересторога...», пам'яток української історіографії - «Густинського літопису», «Синопсису», «Літопису Самовидця» (хоча науковці щодо можливого авторства цих творів висловлюють окремі гіпотези); не оприлюднюють себе автори багатьох драматичних творів; основний масив поезії, особливо світської, теж складають переважно «анонімні тексти з рукописних збірників» [7, с. 44] тощо.

По-друге, екстраполяція системи філософських, культурних і духовно-етичних координат західноєвропейського Ренесансу й Реформації в українському хронотопному вимірі інспірує структурні зміни в характері світоглядних та ідеологічних парадигм українського письменства. Важливо передусім сказати, що ренесансні ідеї БШ&а ИитапйаЙБ (із лат. Иитапш -людяний), переосмислюючи модель взаємозв'язків Бог/людина/природа, смислу людського життя й, власне, призначення людини, в системі координат української культури не набувають форми радикальної опозиційності до теоцентричного світосприйняття Середньовіччя, а продукують концепцію християнського гуманізму. Причина світоглядної конвергенції різнорідних культурно- естетичних моделей, як засвідчують наукові спостереження, полягає у тому, що основні конструктивні принципи антропоцентричної естетики Ренесансу: актуалізація світської діяльності людини й активної діяльної особистості, духовної природи краси, джерелом якої є Божество, згадки/посилання на авторитети античної філософії тощо - вже існували у своєму зародку в культурній традиції Київської Русі (про це красномовно свідчить навіть побіжний аналіз «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона, творів Кирила Туровського, Клима Смолятича, Данила Заточника та ін.). Осмислення літературою Реформації нагальних проблем буття крізь призму релігійного світогляду, теж «робило її стадіально і структурно близькою тогочасній українській культурі», яка залишалася культурою «несекуляризованою, і метамова Реформації була їй незрівнянно ближчою і зрозумілішою, ніж метамова секуляризованої культури Ренесансу з її «поганськими» інтенціями» [14, с. 281]. Відтак уже з кінця XVI століття давньоукраїнські автори, продовжуючи у своїй діяльності послуговуватися цінностями та ментальними імперативами візан- тійськоруської середньовічної естетики і засвідчуючи іманентну христоцентричність ідейно-світоглядної системи, втілюють нову художню практику. Власне, в українській версії результатом творчої синестезії західноєвропейських ренесансно-реформаційних тенденцій та власних літературних традицій стало утвердження митцем дієвої життєвої позиції людини через її співвідношення з більш високою трансцендентною реальністю, досягнення якої відбувалося не тільки шляхом саморефлексії та автосугестії, але й шляхом активної дії на землі, внаслідок пошуку складних і прихованих взаємозв'язків між явищами буття.

Імперативи естетики гуманізму та реформаційної ідеології у специфічних обставинах політичного, релігійно-церковного та культурного життя тогочасної України, зініціювавши легітимізацію індивідуального характеру, розвиток особистісного начала, сприяли утвердженню самосвідомості автора-творця та індивідуалізації письменницької діяльності, а в недалекій перспективі формували тенденції до оригінальності в художньо-словесному мистецтві. Спричинений унією шок примусив Русь «прокинутися», «знайти не так слово (бо воно було й раніше), як авторство, - вважає Г. Грабович. - І тільки найглибинніше відчуття кризи, відчуття, що Русь гине перед напором сильної та агресивної польсько-латинської' культури, спонукає Вишенського (а за його прикладом інших письменників -