У давньоруській літературній ситуації, коли слово як субстанційна категорія виконувало роль авторитетного посередника, «медіатора між людиною і Божим світом» [3, с. 22], автор мислився майстром виконання «волі Божої», а його творчість і творчі здібності «уявлялися як особливий божественний дар і разом із тим завданням людині за одвічним велінням Божим. <...> Цей дар і одночасно обов'язок дається людині як свобода волі, всупереч його бажанню чи небажанню як печатка богоподіб- ності» [8, с. 38]. Зрозуміло, що все написане письменником по Божій Благодаті сакральною церковнослов' янською мовою редукувалося як Істина: у релігійній свідомості Істина а priori є Бог. Зважаючи на те, що слово наперед визначено Божественним актом, культивоване культурою, є споконвічно «чужим, але й своїм, хоча й задано іншим» [2, с. 24], письменникові - з метою «засвоєння» слова та ідентифікації з ним - доводилося апелювати до законів символічного мислення, методу «типологічної екзегези» (Л. Левшун), міфо- логізації та абстрагування. Зокрема, з метою імітації сакрального прототексту, для експлікації історичних подій чи інтерпретації давньоруських реалій автор продукує комплекс іманентних засобів творчого самовираження: використовує мову сакральних символів, виявляє верифіковані смислові та художні інтенції (зазвичай експресивного та сугестивного характеру), залучає до тканини тексту алегоричні ампліфікації тощо. Процес словесної презентації духовної та психологічної сфери письменника християнської канонічної культури, вербалізації його авторської свідомості найчастіше набуває форми непрямої мови, монологу, молитви, риторичного звертання, у яких традиційно домінують топоси самоприниження, покори, смирення. Незважаючи на жорстко регламентуючі принципи традиційної ритуальної свідомості, що визначали процес «народження» тексту «не тільки на метарівні, але й на рівні безпосередньої текстової структури» [10, с. 179], у творчості давньоруського автора (відповідно до стереотипів художнього мислення та правил середньовічного канону - авт.) спостерігається тенденція до індивідуальної імпровізації, формалізованої, зокрема, у вигляді когнітивного моделювання естетичних фігур, сюжетних ходів, жанрових форм. Зрозуміло, що в цьому контексті акт словесної діяльності письменника генерується синергією Благодаті Святого Духа, яка «оживлює» даровані Богом творчі здібності, та внутрішнім імперативом митця.

Бароковий автор як репрезентант певного соціо- культурного середовища та носій вищих цінностей буття, промовляючи із Божого благословення (епоха бароко визнає повну залежність людини-творця від Бога та авторську орієнтацію на довершений, ідеальний текст Святого Письма), але відповідно до індивідуального розуміння вдається до створення універсальної словесної моделі світу, у центрі якої - людина, індивідуум («центральне положення її не є ніяк ствердженням її примату»), «що підлягає церкві, державі, релігійним та моральним нормам... не з примусу, а вільно» [20, с. 337]; моделює таку систему, де пріоритетні позиції закріплюються за міцними основами «індивідуального буття в надіндивідуальному» [21, с. 368]. У свою чергу, автор-творець у змодельованій системі сприймається не на рівні пасивного й позбавленого індивідуальної поведінки репрезентанта Богонатхненної правди/істини, а виявляється в ролі основного елемента у сфері спілкування або, послуговуючись філософською термінологією К. Ясперса, в процесі «екзистенціальної комунікації», яка, на противагу анонімним, відверто-утилітарним зв'язкам, ґрунтується на глибоких особистих відношеннях, «взаємності», «встановленні відкритості», «люблячій боротьбі» [22]. Тобто процес художньої комунікації, активним учасником якого стає автор тексту, набуває форми відкритого діалогу з читачем, «коли вже не смисл, не ідея досягається адресатом, а встановлюється нероздільний зв'язок спілкування з адресантом, феномен розуміння переходить в іншу якість» [12, с. 4]. Динаміка такого типу спілкування, згідно з античною теорією художньої мови, а також з теорією авторів давніх українських «Поетик», скеровується митцем на реалізацію естетичної тріади - «повчати, хвилювати і розважати» (docere, movere, delectare). Для найбільш оптимального вирішення цих завдань автор долучає широкий спектр стильових ресурсів художньої мови: фоносемантику й морфологію, прийоми структу- рування та способи версифікації, тропи й словесні фігури, серед яких превалюють елементи мовної «дотепності» («консептизм»), символіка, складна метафорика, алегорії, театралізація образів тощо.

Варто врахувати в даному разі, що головна мета художньо-творчої діяльності автора, актуалізованої специфічними обставинами релігійно-церковного та культурного дискурсу тогочасної України, - це переконання (persuadere) будь-якими засобами в істинності твердження, яке потрібно було довести, об'єднання читачів довкола логічно аргументованої позиції щодо захисту православної церкви від національно-релігійної дискримінації польської шляхти і католицизму як ідеології іноземних гнобителів та збереження етнічної самобутності народу. Окрім того, завдання релігійної полеміки часом інспірували українських авторів виявляти зацікавлення власне історико-літературними, філологічними питаннями, пов'язаними із «тлумаченням і перекладом текстів, літературною традицією, філософією імені, <...> які не лишень утворюють своєрідну «філологію на маргінесі», але також структурують методу осягнення Бога через слово» [18, с. 146]. Адже центр Божественної благодаті в модусі творчого буття барокового книжника (згідно з християнською традицією «Богомислення») знаходиться у слові, «надособовому посередникові між людиною, Богом і