Властива гуманізмові концепція індивідуального з потенційними можливостями особистого вибору «висувала на перший план творчу індивідуальність, бо йшлося не лише про моральний, світоглядний вибір, а й великою мірою художній» [1, с. 226]. Зрештою, усвідомлення факту вибору як одного з елементів творчої свободи - насамперед вибору з-поміж взірцевих моделей риторичного континуїтету античності та культурного комплексу православ'я, реформаційної дискурсивної практики тощо - надає бароковому книжникові вагомі прерогативи щодо права на висвітлення активної індивідуальної позиції насамперед через використання логічних прийомів, міркування, вимислу, мотивації його вибору та стратегії реалізації.

Дієвим фактором, що виразно демонструє приклад авторської ініціативи, виступає художній вимисел (fictio poetica), репродукований у художній практиці барокового автора як наслідування/ відтворення предметів та явищ об'єктивної дійсності не за зразком оригінальної художньої копії, а відповідно до свого першообразу. За окремими припущеннями медієвістів, модус наслідування/ відтворення в авторській технології репрезентований двома формами: по-перше, вимисел як «вигадка, що зовні вигадкою не здається, тобто вигадка правдоподібна», по-друге, вимисел - як «вигадка відверта і явна, коли зображують щось надлюдське» [17, с. 52]. Симптоматично, що зміна основного орієнтиру (від історичності, хронікальності - до вимислу) сприяла усвідомленню (відповідно, й сприйманню) не тільки автором, але й читачем особистої (авторської) позиції творця, вимислу як важливих елементів художньої творчості та самоцінність художньої форми.

Між тим розуміння художнього твору як верифікованої інтенції автора, як дії та результату особистої активності митця в конкретній історичній ситуації автоматично позбавляє текст позиції істинної реальності, правдивості слова, позаяк ймовірність помилки виникає одночасно зі свободою вибору. «Якщо раніше істинність гарантувалася культурним статусом творця тексту, то тепер довіра до нього постає в залежності від його особистості, - слушно зауважує Ю. Лотман. - Особиста людська чесність і бездоганність автора стає критерієм істинності його повідомлення» [9, с. 112]. Тобто, в ситуації, коли право на авторство реалізується внаслідок самоусвідомлення й самовизначення, гарантом критерію істинності художнього слова слугує авторитет автора-творця, фундаментальну світоглядну основу якого (авторитету - О.Ф.) складають християнська філософія, етика і модель буття. Звісно, в цьому контексті продукується ідея праведності письменницької праці, пророчої місії автора- творця, «ставиться питання про поетичне мистецтво «як вид богоугодної праці, а в зв'язку із цим і про гідність поета [6, с. 84-85]. Зразком авторитету як способу «переконування, висловлювання», здатності «промовляти лице в лице до свого суперника чи прихильника, переконувати не самою силою абстракційно-богословських аргументів, але моральним і психологічним впливом особи на особу, живого слова, тону, колориту бесіди» [19, с. 71], за теоретичними міркуваннями літературних аналітиків, визнається авторитет давньоукраїнського письменника І. Вишенського. На думку Г. Грабовича, «як топос і парадигма, авторитет резонує з іншими понятійними категоріями, ключовими для кращого розуміння Вишенського: з традицією, з якою він співіснує (і не тільки у самому Вишенському, а й взагалі) в почасти симбіотичному, почасти антимодальному співвідношеннях, і з авторством - аисіогіїає - що є первісним, чи не найважливішим значенням для будь-якого письменника, і що особливо істотне й проблемне для Вишенського. Його свідомі, ідеологічні цілі підкорюють письменника, а то й заперечують його задля вищого ідеалу - вчителя, проповідника, мученика і пророка. У силовому полі його дуалізму поняття авторитету остаточно проектує тонкий обрис присутності, а частіше - відсутності Вишенського як письменника» [4, с. 318].

Підсумовуючи, можемо сказати, що «почуття» авторства в давньоруській літературній традиції розвивалося «саме на ґрунті причетності «я» Богу і світу», при цьому слід зважати, що індивідуальне «я» - «це не феномен «я», а ейдос «я», певне зрощування ідеї та образу» [2, с. 146, 143] або синкретичної цілісності, синтезу конкретного й абстрактного. За таких умов, імовірно, константою духовної екзистенції руського книжника виступає тріада Бог - автор - універсум, у якій Бог є джерелом творчої енергії, автор виконує функцію інтерпретатора трансцендентної ідеї в абсолютному вимірі буття, а основною «формою» суб'єктивації світу стає предмет зображеня/художній образ. Натомість бароковий книжник, отримавши свободу творчого вибору, не виходячи за межі релігійної свідомості, стає генератором ідей і, врешті, набуває статусу креативного творця нової «гетерокосмічної реальності» (В. Тюпа). Зрозуміло, що про абсолютну творчу свободу у цьому контексті не йдеться, оскільки «християнська свобода» зовсім не означала свободи творчості. Система заборон і в традиційній православній писемності, і в українському бароко була дуже жорсткою та багатообразною. Та й, безперечно, розуміння творчої особистості або творчого суб'єкта в хронотопному вимірі українського бароко не є тотожним сучасній інтерпретації авторської суб'єктивності. Реалізація творчої індивідуальності барокового автора, з одного боку, визначалася на світоглядному рівні, з іншого - поширювалася на художню сферу, зокрема, на жанрові системи й стилістику. Загалом можливості давньоукраїнського автора розподіляються в певному інтегрованому континуумі від min традиції до max нової художньої парадигми: від осмислення реалій буття в руслі біблійної герменевтики та традиційної декларації творчості в ім'я християнських засад до прагматики цілеспрямованої естетико-словесної діяльності на землі, творчої синестезії матеріальної та духовної субстанції; від риторичної установки на «готове слово» до модифікації канонічних жанрово- стильових ознак та початку формування нової художньо-естетичної доктрини.ЛІТЕРАТУРА

Білоус