випробування. Саме в результаті випробування молодий чоловік став калікою. В образі героя Т. Гарді реалізує античну концепцію калокагатії - поєднання досконалості фізичної краси та високої моральності. Віллоуз наділений не тільки гарною зовнішністю, він розумний, мужній, чесний, цнотливий. Утвердження Едмунда Віллоуза в творі як позитивного, але трагічного героя, підкреслюється символікою його імені та прізвища. Так ім' я героя - Едмунд (Edmond) - має давньоанглійське походження та дослівно перекладається як «заможний захисник». Здавна це ім'я вважалося ознакою благородного походження, оскільки належало двом англо-саксонським королям. Прізвище - Віллоуз (Willowes) - походить від англійського іменника willow (верба), що є символом нещасливого кохання. Важливо відмітити, що верба традиційно вважається жіночим деревом.
Образ цього героя, як зазначає Дж. Робертс, є фемінізованим: надзвичайна врода, символічність прізвища, захоплення дружини та пасивне прийняття всіх рішень батьків Барбари роблять його на початку оповіді більше схожим на жінку [5]. Ми згодні з дослідницею, проте вважаємо, що персонаж наділений і іншими якостями. Так, героїчний вчинок демонструє «маскулінні» якості чоловіка, його активність та готовність до самостійних вчинків. Однак героїні не потрібна маскулінність, оскільки її кохання має характер споглядання, а тому для неї втрата фізичної вроди, спотворення прекрасного тіла символізує загибель кохання. Пішовши з дому, Віллоуз добровільно відмовляється від дружини, від боротьби за неї. Чоловік підкорюється вибору дружини та цим вчинком знов демонструє фемінні риси.
Фактично Гарді зображує не спотворення вроди, а закономірний процес втрати фізичної краси, проте суттєво зменшує відрізок часу, за який відбувається така трансформація у звичайному житті. Своєрідне прискорення дії законів природи виявляє одномір- ність кохання героїні. Її почуття реалізуються в чоловічому, маскулінному варіанті. Така зміщена заміна маскулінно-фемінних рис у героїв протилежних статей - варіант підміни свого життя чужим, через що особисте щастя стає неможливим.
Пристрасть Барбари до зовнішньої краси чоловіка не зникає безслідно, згодом вона трансформується у поклоніння його скульптурному зображенню. Витвір італійського скульптора, який передавав усю вроду молодого красеня, розпалює в Барбарі, вже дружині Аплендтауерса, нову хвилю почуттів. Цілуючи губи мармурової статуї, героїня щасливіша, ніж в обіймах другого чоловіка. Молода жінка нещаслива у другому шлюбі, вона відчуває докори сумління через те, що відштовхнула Едмунда. Розповідач не відкриває перед читачем подробиць подружнього життя Барбари до появи статуї, проте з окремих ремарок стає зрозуміло, що жінка потрібна лордові передусім як мати його майбутнього спадкоємця. Зробити ж саме Барбару своєю дружиною було для нього своєрідною справою честі, особливо після ії невиголошеної відмови. Відмітимо, що в першому варіанті short story, містився опис кількох сцен насильства Аплендтауерса над Барбарою. На прохання редактора ці сцени були вилучені з тексту твору, що надзвичайно образило письменника [5]. Проте твір містить натяк на сексуальне насильство над жінкою: за дев'ять років шлюбу Барбара народжує одинадцять дітей, десять з яких померло у дитинстві.
Як відзначає С. Перчейс, концепт сексуальності найчастіше інтерпретується вікторіанською літературою саме у вигляді сексуального насильства [4, c. 128]. Аплендтауерс не пробачив дружині першого до Віллоуза. Побачивши вночі ритуал поклоніння статуї, герой спотворив і знищив мармурове тіло Едмунда. Сплюндрувавши кам'яне зображення, лорд ніби хотів зганьбити навіть спогади про перше кохання Барбари, а розбивши статую, розбити серце жінки.
Символічним у цьому контексті є використання алюзій з античної міфології. Побачивши статую, Аплендтауерс порівнює її красу зі вродою Аполлона.
Уламки ж спотвореної та розбитої статуї, знайдені через багато років у фундаменті будинку, місцеві жителі прийняли за зображення демону Сатира чи Смерті.
Статуя людини, specimen of manhood almost perfect in every line and contour [2], є важливим символом short story. Краса скульптурного зображення прив'язує героїню і відштовхує від чоловіка. Примітно, що жінка називає першого чоловіка на ім'я, а другого - за прізвищем. Розповідач та герої твору навіть не згадують перше ім'я героя, тим самим підкреслюючи, що Аплендтауерс - в першу чергу, представник свого роду, а відтак його інтереси пов'язані з інтересами роду.
Героїня переносить кохання на статую, вклоняється їй з релігійною пристрасністю та намагається зробити її суб'єктом свого життя. Вона підмінює почуття до живої людини поклонінням статуї, адже цей об'єкт кохання легко перетворити на маріонетку. Автор описує ставлення Барбари до статуї через інтерпретацію античного міфу про Пігмаліона та Галатею Подібно до героя міфу (чоловіка), вона цілує губи статуї та шепоче слова ніжності (дії, властиві радше чоловіку, аніж жінці вікторіанської епохи). Проте, на відміну від міфу, згідно з яким Венера оживила статую Галатеї для Пігмаліона, дії Барбари мають зворотній ефект. Вона нібито перетворюється у мармурову статую: The shawl which she had thrown round her nightclothes had slipped from her shoulders, and her long white robe and pale face lent her the balanced appearance of a second statue embracing the first [2]. Таке своєрідне з'єднання символізує приреченість почуттів жінки. Лорд Аплендауерс розцінює таку поведінку дружини як хворобу та за допомогою страшної «терапії» доводить жінку до напівбожевільного стану, змушує жити в постійному остраху за своє життя, отримує контроль над її душею та тілом. Героїня втрачає самостійність, риси маскулінності. Вона стає не просто жіночо-фемінною, а перетворюється на жертву, маріонетку в руках чоловіка. Її хвороблива