Як і в національній мовній картині світу, одним з ключових концептів творчості А. Гудими є концепт «біль», через який письменник демонструє свої світоглядні настанови: «очі - не лише дзеркало душі, але й болісті» [4, с. 514]. Трансформувавши відомий вислів, А. Гудима додає частину до цілого, ставлячи знак рівності між душею і болем, тим самим помістивши його на вершину ціннісної ієрархії своєї художньої системи: На обличчі застигла не тінь турботи, а щось незмірно вище й болючіше [4, с. 256]. Семантику головної сили, душевної стихії, яка переважає інші, домінує над ними, надає автор почуттю болю, причому грань між фізичним та душевним почуттям тут стирається: Нестерпним розпачем ойкнула кожна скалочка розбитого серця, і той біль злився воєдино - в різкий та нестерпний [3, с. 285]; і люті не стало в серці, тільки біль - гіркий, пекучий [3, с. 149]; Різкий біль миттю витіснив з душі страх [4, с. 29]. У цій ієрархії цінностей біль стоїть поруч із любов'ю: неначе видряпував з німого асфальту нестерпне і найдорожче - біль, надію і кохання [2, с. 216]; Звідтоді з серцем щось ніби сталося - ниє, болить, сміється [2, с. 142].

Ще однією ознакою концепту «біль», спільною в українській національній та індивідуально-авторській мовній картині світу А. Гу- дими є семантичний компонент, що представляє біль як чинник консолідації української нації. Письменник вирізняє триелементну (або «триступеневу») структуру цього почуття в якості такого чинника. Внутрішньою формою образів, що виражають перший тип «консолідуючого» болю є опозиція «свій-чужий». Тут лексема чужий мислиться не як «ворожий», «інакший», «незрозумілий», а набуває авторської семантики, в основі якої компонент «байдужість- небайдужість», «співпереживання», «емпатія». Отже, здатність пройнятись чужим болем - перший крок до морального зростання: Гриша наскрізь пройнявся моїм болем. А втім, у нього свій аж перехлюпує через край [4, с. 629]; Глянув на Сергійка і засоромився, бо - що свій біль, як у того рука «пописана» аж до ліктя [3, с. 68]; У них свої болячки... і стежки свої [4, с. 648]. У цьому контексті «свій» набуває негативної конотації, вміщуючи семантичний компонент «байдужий»: Здавалось, оглух до чужого болю [5, с. 481]; У кожного свої болячки і припарки свої [4, с. 403]; Кажуть, чуже не болить. Брехня. За серце хапає [4, с. 412]. Це почуттєво- афективне переживання у А. Гудими має екзистенціальний характер: переживаючи його в іншій людині, індивід пізнає себе, а відтак шукає й інші спільні світосприймальні настанови. Внутрішня форма паремії Своя ноша не важка допомагає розкрити авторський смисл висловлювання: ношу з болем його звалили собі на плечі [3, с. 241].

Другим типом (етапом) формування самоусвідомлення себе як частини етносу є біль, що виступає в якості спільного переживання для формування малих інтимних груп, котрі «характеризуються «почуттєвою близькістю», спертою на «симпатії», «спочуванні», «приязні» і «взаєморозумінні» [8, с. 54]. Такі «почуттєві спільноти» підкреслюють селянський характер української нації: Здавалося, Майданівці переболіло й зажила вона своїм неспокійним життям [3, с. 67]; Тут завше можна було поділитися болями й обмінятися новинами. А ниньки, падку ти наш, одна новина, єдиний біль - на всіх [3, с. 193]; Ніби й несподівано, але розмова перейшла від одного болю до іншого [3, с. 245].

Третім типом почуття є власне загальнонаціональний, всенародний біль, що має в своїй структурі семантику абсолютності, вищості, значимості, важливості: Людям боліло людське горе: як там, у Слободі? [4, с. 227]; А може, агротехнік вірно вчинив, що торкнувся спільного болю, тепер кожному полегшає на душі [4, с. 122]. Це почуття має дуже особисте значення для А. Гудими, воно є вершиною розвитку людської душі, показником її зрілості й переноситься на різні об'єкти матеріального й духовного світу: пам'ять болить, праця болить, кожна залізяка болить, прийняв на себе увесь біль покаліченої мови. Така «метонімія почуття» [1, с. 48] мотивується в А. Гудими виключною важливістю того морально-психічного стану, який втілює життя через почування, вищу волю, сутність його існування, усвідомлення митцем своєї людської та творчої мети: . а мені зробилося зле. Голодні очі, простягнуті руки і рипучі милиці, а заразом - зітхання, прокльони і сльози на голову велико-державців та скоробагатьків - біль України і мій власний біль [4, с. 538]; бо на голову мені в ту далеку весну 1947-го напевне «опустилася десниця Господня і поставила свій знак» - за все переболіти і за всіх сказати [4, с. 568]. Тут індивідуально-авторський ракурс смислової структури болю демонструють такі атрибутивні