Не зовсім зрозуміло, за яким принципом речення «Но вообще я буду осторожен... У, как [я буду] осторожен...» [Там само, с. 246] зараховується до «дефектних», а речення «И хороший обед? [будет]» [Там само, с. 242] - до «порушених». Незаперечним є той факт, що в обох реченнях пропущено частину присудка.

Незважаючи на окремі внутрішні суперечності цих класифікацій, безперечною заслугою О.О. Шахматова є те, що, поклавши в їхню основу суто формальний критерій, учений постійно враховував семантику й функції таких утворень.

Ґрунтовно вивчав неповні речення О.М. Пєш- ковський, який назвав неповними такі речення, «у яких не вистачає... одного або кількох членів» [14, с. 396]. Лінгвіст вважав, що неповними є також речення з пропущеним другорядним членом: додатком («якщо непрямий відмінок іменника, який за своїм значенням є дієслівним, не супроводжується дієсловом, значить опущено присудок» [Там само]), означенням («якщо прикметник не супроводжується іменником і оскільки він не замінює іменника (субстантивація), значить опущено іменник» [Там само]), тобто якщо такий пропуск визначається формальним складом речення, на нього морфологічно вказують члени, наявні в неповному реченні.

Разом з тим, незважаючи на, здавалось би, новий підхід до явища неповноти, основною хибою трактування О. М. Пєшковського є те, що він змішує поняття неповноти речення й словосполучення. Навіть у самому визначенні вчений констатує, що «невистачання» одного чи кількох членів речення «визначається формальним складом. того чи іншого неповного словосполучення» [Там само]. Отже, неповнота одного із словосполучень робить неповним усе речення, тобто речення розглядається як сума словосполучень.

Такі принципи дозволяють лінгвісту встановити в класифікації шість позицій залежно від того, якого саме члена речення не вистачає: 1) підмета: «Вот в такие-то минуты Пака и оставался один. Был такой тихий и послушный.» [Там само, с. 399]. У цьому разі наведено приклади з однорідними членами («Могучий Олег головою поник И думает...» [Там само], які показують, що основною ознакою речення для О.М. Пєшковського є дієслівність: скільки присудків, стільки ж і речень, і тому, починаючи з другого присудка, такі речення будуть неповними; 2) присудка: «Закурив трубки, мы уселись - я у окна, а он у затопленной печи...» [Там само, с. 400]. Сюди ж зараховано й речення, у які важко вставити будь-яке слово, не порушуючи його структурної цілісності («Кругом все степь да степь» [Там само, с. 401]); 3) зв'язка за наявності предикативного члена: «Я был озлоблен, он угрюм)» [Там само]; 4) предикативного компонента за наявності зв'язки; 5) керованого іменника або інфінітива за наявності стрижневого дієслова: «И все подняли кубки. Не поднял лишь один»; «Но если преданность еще покажут Такую же, велю их батогами» [Там само, с. 402]; 6) означуваного іменника при наявності несубстантивованого прикметника: «Мы наш, мы новый мир построим...» [Там само].

Відносячи речення типу Он ни слова!; Покойной ночи!; С приездом! до неповних, О.М. Пєшковський водночас указав на їхню суттєву особливість: «...у повному вигляді вживаються... значно рідше, ніж у неповному» [Там само, с. 398].

У своєму трактуванні неповних речень мовознавець уперше окреслив чинники, якими зумовлюється неповнота складу речення, хоча в його класифікації неповних речень роль названих чинників виявилася недостатньою. Такими чинниками дослідник вважав:

можливість запозичення слів з контексту;

припустимість заміни відсутніх слів реальними уявленнями з обставин мовлення або з попереднього спільного досвіду мовців;

можливість вираження уявлення, що відповідає відсутньому членові, цілим препозитивним реченням;

достатність речових і формальних значень членів самого неповного речення для збудження образу, який відповідає відсутньому членові;

можливість вираження тих або інших уявлень інтонаційними засобами [Там само, с. 397].

Наступні дослідження неповних речень розвивались, переважно, на основі співвідношення їх з повними реченнями. В академічному виданні «Грамматика русского языка» за ред. В.В. Виноградова [4] уперше розмежовується неповнота простих і складних речень (неповні речення в складі складносурядних, складнопідрядних, безсполучникових речень). Важливим постає також те, що в окрему групу виокремлено неповні речення, які являють собою взаємопов'язані репліки діалогу, тобто розмежовуються сфери використання неповних речень.

В аналізі явища неповноти речення більшість учених орієнтувалась на формальний склад речення, майже не звертаючи уваги на сфери вживання цих речень, які й зумовлюють цю неповноту. Так, автори «Граматики-70» [5] та «Граматики-80» [17], спираючись на структурно- семантичний підхід до кожного речення, не розглядають неповні речення взагалі, а подають тільки абстрактні схеми, за якими формується певне речення. Таким зразком постає структурна схема простого речення, яка є саме явищем мови. «Предикативна основа (структурна схема) простого речення - це синтаксичний зразок, який має свою формальну організацію та своє мовне значення, за яким може будуватися окреме непоширене елементарне речення» [17, с. 84-85]. Пропущення ж будь-якого члена речення розглядається як неповна реалізація структурної схеми конкретного речення й виступає вже мовленнєвим явищем.

Першим фундаментальним дослідженням неповних речень в україністиці була дисертація П.С. Дудика «Неповні та еліптичні речення в сучасній українській літературній мові» [6]. Неповними лінгвіст вважає «речення без одного або кількох формально відсутніх членів, які потрібні для смислової закінченості речення, підказуються його граматичною будовою та смислом і зрозумілі з сусідніх речень, з обставин розмови або з внутрішніх лексико-граматичних