По-перше, існує проблема перекладу слів з національно-культурним компонентом, оскільки в мові перекладу відсутній повний або частковий відповідник у зв'язку з відсутністю в носіїв цієї мови референта, позначуваного цим словом.

По-друге, існує необхідність водночас із денотативним значенням національно маркованого слова передавати колорит і конотації національного та історичного забарвлення [5, с. 39].

У процесі перекладу, зазначає О. Швейцер, відбувається «не лише зіставлення різних мовних систем, а й зіткнення різних культур і навіть цивілізацій» [21, с. 36]. Категорії національно- культурної специфіки та соціально-історичного контексту певної доби містяться за межами мовознавства, в тих умовах, у яких живе народ з усіма своїми культурними поняттями, асоціаціями, а отже, з поняттями, які вміщує в себе національно маркована лексика.

Лише на початку XIX століття письменники звернули увагу на особливості національного колориту епохи та народу. Почався період бурхливого розвитку української літератури, розквіту романтизму. П. Кулішем були закладені основи історичної белетристики, що принесла розуміння культурної та історичної вартості духовного коріння українського народу.

У перекладі виявляється стан перекладача, віддзеркалюється його сутність, його соціальні, етнічні та інші особливості в тексті трансляту, враховуються також ті завдання, які ставить перекладач. Усі згадані чинники можуть не збігатися з думкою автора першоджерела, а також з національно-культурними особливостями, вплетеними ним у тканину твору. Для перекладо- знавства завжди цікавим з точки зору передачі національної своєрідності оригіналу мовою- переймачем є переклади письменником власних творів, тим більше, що такі випадки поодинокі.

На нашу думку, існувало декілька мотивів для того, щоб П. Куліш узявся за переклад історичного роману російською мовою. Усередині ХІХ століття гостро стояло питання взагалі про існування української літератури як такої, тому письменник повинен був упевнитись у тому, що літературу українською мовою треба створювати, повинен був вивчити потенції українського слова та відстояти право так званої «провінційної» літератури на існування. Як відомо, безліч російських шовіністів пропагували лише російську мову як літературну і стверджували, що українська мова непридатна для такого високого мистецтва, як література. У газетах того часу можна було прочитати лише реакційні статті щодо існування української літератури: «Зусилля воскресити малоруську мову і створити малоруську літературу, зусилля нездійсненні і майже даремні варті всякої пошани. Чи можлива зараз малоруська література? Подивіться на Малоросію в теперішньому її стані - й отримаєте відповідь негативну... у вищому стані немає вже малоросійського духу; старовина, колишня мова, колишні звичаї збереглися лише в нижчому класі народу, усе інше обрусіло. Навіщо створювати літературу в такому народі, який утратив свою особливість, свою приватну фізіономію» [15].

Важко було встановити справедливість у суспільстві, де лише деякі російські вчені визнавали право української літератури на існування. Тому П. Куліш поставив собі на меті довести повноправність та незамінність української мови, її придатність для створення художніх текстів, а також дати кращі зразки перекладів власних творів для того, щоб показати, що найкращий переклад, зроблений автором художнього твору, не може замінити духу та своєрідності оригінального тексту.

П. Куліш своїм авторським відчуттям та письменницьким досвідом відшукував і вирішував труднощі при перекладі, про що сам говорив у епілозі до російської редакції «Чорної ради»: «Волею чи неволею, я повинен був залишити загальний літературний спосіб і зробити поворот на дорогу, що була ледве прокладена, і для такого твору, як історичний роман, викликала безліч жахливих труднощів. Я був приведений до неї виснажливим почуттям митця та людини, що марно бореться з неможливістю виразити свої задушевні оповіді. Не приховаю, що цей поворот коштував мені великих зусиль та пожертвувань» [8, с. 178].

Однією з умов для адекватного перекладу з однієї мови іншою, для точного вираження багатства реального змісту оригіналу є необхідність вивчення країни, її історії, побуту, природи, духовної культури народу, а також досконале знання обох мов. Усе це необхідно для найбільш детальної та точної передачі національної форми оригіналу в художньому перекладі.

З метою підкреслення й посилення специфічного національно-культурного колориту оригіналу П. Куліш не перекладає, а транскрибує окремі лексичні одиниці. Мовою оригіналу вони виявляються звичними, органічними та рідними для українських читачів, яким призначений текст, а в мові перекладу - випадають із загального лексичного оточення, вирізняються своєю чужинністю, через що викликають до себе посилену увагу. Тому автор перекладу стоїть перед вибором: або показати специфіку і частково втратити розуміння тексту іншомовними (російськими) читачами або втратити специфіку і колорит українського народу і зберегти звичність, не переобтяжуючи текст безеквівалентною та фоновою лексикою. Таке протиріччя може здолати лише досвідчений перекладач, який ідеально знає побут, історію, звичаї та обряди, мову писемну та народну і виражальні можливості національно забарвленого слова.

Отже, переклад слів з національно-культурною семантикою в російському варіанті «Чорної ради» можна розбити на дві категорії. До першої відносимо лексеми, поняття та референти яких у мові-переймачі відсутні, тобто в мові перекладу для них немає назв через те, що серед явищ та предметів матеріальної та духовної культури даного народу немає відповідних референтів позамовної дійсності. До таких слів належать лексеми бандура [10, с. 42], бандурист