не було зроблено: Тобі б допомогти дитині, а не сварити її (розм.). Хоч у таких реченнях основним значенням є значення повинність. Оскільки «необхідність», «порада», «співчуття» є елементами психологічно-вольової діяльності людини, то дії, які позначені в реченні, спрямовані до «особи», «суб'єкта», що є об'єктом впливу. І тому всі мають у своїй конструкції суб'єкт у дав. в., що найчастіше виражається особовим займенником. Якщо ж суб'єкт у дав. в. пропущений, то відсутній суб'єкт легко визначається контекстом в конкретній особовій, узагальнено-особовій чи неозначеній формі: Дати йому за це (розм.); - Не кажи! Таких дочок ще пошукати! (розм.). Дія, названа інфінітивом, стосується не окремої людини, а набуває функціонального значення віднесеності до узагальненої особи за наявності просторових або часових поширювачів: Творити добро, а не сіяти ворожнечу.; До лісу відправити всіх дурнів, а ми їх людям показуємо [2, с. 224-225].
Відтінок повинності наявний у кожному імперативному інфінітиві. Інфінітивні спону- кально-дебітивні речення тісно переплітаються з інфінітивними, які виражають повинність. Перші переважно безсуб'єктні, але іноді трапляються і з суб'єктною семантикою у дав. в.: Робіть, що кажу! (розм.); Все це негайно надрукувати! (розм.); Через кожні півгодини полоскати горло (розм.); Всім бути на робочих місцях (розм.); Через три дні зібратися в університеті (розм.).
В українській мові функціонують експресивні інфінітивні речення, що виступають із внутрішньо-зумовленою функцією необхідності. Ними здебільшого висловлюється категоричний наказ, владна пропозиція. Оскільки інфінітив як форма наказу здатний зосереджувати в собі велику афективність, усі такі речення є емоційно напруженими й мають окличну або оклично- розповідну інтонацію. Але не всі однаково експресивні [7, с. 203]. Непоширені інфінітивні речення однослівного типу найвиразніше виявляють значення суб'єктивної необхідності: Встати! Мовчати!
Таким чином, функція необхідності зумовлюється об'єктивними чи суб'єктивними чинниками, які з погляду суб'єкта модальної оцінки вимагають обов'язкового перетворення потенційного в актуальне. На синтаксичному рівні функція необхідності виражається інфінітивними конструкціями. У ролі синтаксичного засобу для вираження потенційних значень інфінітивного речення виступає сама форма предиката - незалежний інфінітив у сполученні з інтонацією та частками. Результати дослідження можуть сприяти подальшому вивченню категорії потенційності як однієї з актуалізаційних категорій функціонально-семантичного поля модальності.
ЛІТЕРАТУРА
Арполенко Г.П. Інфінітивні речення // Арполенко Г.П., Забєліна Н.О. Структурно-семантична будова речення в сучасній українській мові. - К.: Наукова думка, 1982. - С. 5-65.
Галкина-Федорук Е.М. Безличные предложения в современном русском языке. - М.: Изд-во Моск. Ун-та, 1958. - 332 с.
Золотова Г.А. Очерк функционального синтаксиса русского язика. - М.: Наука, 1973. - 351 с.
Нарушевич-Васильєва О.В. Категорія спонукальності у прагмастилістичному аспекті: Дис. ... канд. філол. наук. - Одеса, 2002. - 170 с.
Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис української мови: Проблемні питання. - К.: Вища шк., 1994. - 670 с.
Тимофеев К.А. Об основных типах инфинитивных предложений в современном русском литературном языке // Вопросы синтаксиса современного русского языка. - М.: Учпедгиз, 1950. - С. 257-302.
Чабаненко В.А. Структурно-стилістичні особливості інфінітивних речень // Синтаксис словосполучення і простого речення. - К.: Наук. думка, 1975. - С. 201-221