основ переважаючою у кількісному відношенні групою іменників *-д основ» [8, с. 105]. І хоча форма давального відмінка однини СЬІНОВИ витісняється формою СЬШОУ, у пам'ятках усе частіше дослідники фіксують нехарактерну для *-д основ форму давального однини на -ОВИ, особливо в назвах істот та власних назвах. Цього погляду дотримується і Г. Хабургаєв, підкреслюючи, що «серед іменників, які позначають людей (зокрема, серед власних імен), значне поширення отримало закінчення -ОВИ (за типом СЬШОВИ) і розвинуте за аналогією з ним для м'якого варіанту -ЄВИ в давальному відмінку однини: Б(ОГО)ВИ, ДОУХОВИ (наряду з формами БОГОУ, ДОУХУ)» [13, с. 142-143]. Учений розширює групу іменників із закінченням -ОВИ, додаючи до них назви предметів, але в тих випадках, якщо вони персоніфікуються [13, с. 143].
Аналізуючи відмінкову систему давньоруської мови, дослідники [2] зазначають, що іменники чоловічого роду на *-д (*-]д могли приймати закінчення іменників з давньою основою на *-й і навпаки: КОНЄВИ (Зб. Св. 1073 р.) і ПОВЄЛЬЛЬ... СЫНОУ (Мст. грам. бл. 1130 р.). За авторами «Історичної граматики української мови», «поступово закінчення -ОВИ помітно поширюється на іменники з іншими основами. Так, уже в українських грамотах ХІУ- ХУ століть закінчення -ОВИ зустрічається в цих іменників часто, причому не тільки в назвах істот, а й у назвах неістот...» [2, с. 212].
У проекції цих закінчень давального відмінка на сучасну українську систему відмінкових закінчень учені відзначають: закінчення -ові (-еві, -єві) переважають у літературній мові; щодо закінчення -у (-ю), то воно вживається рідко, широко відоме у північноукраїнських говорах. Проте цей погляд не поділяється деякими вченими, які вважають, що найпоширенішою в текстах староукраїнських пам'яток є флексія -у(-ю) - менш поширеною флексія -ОВИ (-ЕВІ, -ЄВИ) [6, с. 136]. Хитання у відмінкових закінченнях давального відмінка спостерігається навіть у межах одного й того ж слова (наприклад, ГЛЬБОУ - ГЛЬБОВИ (Усп. зб. ХІІ- ХІІІ), КОРОЛЮ (Р. гр. 1386, 30) - КОРОЛЕВИ (Гр. 1352, 6).
Спостерігаючи поширення закінчень давального відмінка на певній території, дослідники староукраїнських пам'яток вважають, що географія цих морфем така: «давньоруську флексію -у (-ю) найпослідовніше зберігають східно-поліські та середньополіські говори, меншою мірою південно-східні та карпатські; флексія -ові (-еві) є типовою для південно- східного наріччя, а також для багатьох подільських та волинських говорів; для переважної більшості південно-західних говорів типовою є флексія -ови (-еви).» [6, с. 137].
Отже, як бачимо, ще в давнину виявляються певні тенденції щодо вживання варіантних закінчень давального відмінка однини в іменниках чоловічого роду, враховуючи ознаку «істота» - «неістота» та регіон поширення. Проте не завжди акцент робиться на обох ознаках. На думку авторів «Історичної граматики української мови», сучасні паралельні закінчення давального відмінка чоловічого роду вживаються незалежно від свого походження: «в українській літературній мові переважає закінчення -ові (-еві, -єві); закінчення - у (-ю) вживається рідко, широко відоме воно у північноукраїнських говорах» [2, с. 212].
Висвітлюючи нормативні аспекти сучасної української мови, Б. Антоненко-Давидович зауважує, що основними закінченнями в давальному відмінку однини є -ові (-еві, -єві). І хоча в його роботі відсутнє обмеження використання паралельних закінчень, наведені приклади стосуються тільки істот [1]. Можливість чергування закінчень припускається лише за умови, що поряд стоять у давальному відмінку «два іменники чоловічого роду, з яких один уже має закінчення -ові, -еві або -єві: «Передай листа товаришеві Бондаренку» [1, с. 31]. Таке чергування є нормативним і визначається більшістю дослідників яз засіб евфонії, причому «в тексті будь-якого стилю» [11, с. 66].
У сучасному українському мовознавстві, на жаль, немає кодифікації щодо норм уживання закінчень іменників чоловічого роду однини в давальному відмінку:
знані українські лінгвісти І. Вихованець, К. Городенська продовжують стверджувати історично складене вживання закінчень: «Давальний відмінок іменників чоловічого роду із флексіями -ові, -еві закріпився в назвах істот, передусім в назвах осіб...» [5, с. 110]. Аналогічно формують поняття про нормативність закінчень і Н. Потелло, Л. Мацько, О. Мацько, С. Шевчук: «У давальному і місцевому відмінках виступають закінчення -ові, -еві (-єві); -у (-ю). Перші переважають у назвах істот, а другі - у назвах неістот» [12];
у наявній науково-методичній літературі, розрахованій на широке коло читачів (і перш за все студентів, які опановують норми мови), спостерігається ігнорування ознаки «істота»-«неістота» як такої, що певною мірою регулює вибір закінчення: «Іменники ІІ відміни у давальному відмінку однини мають закінчення -ові, -еві та -у, -ю. Такі закінчення має переважна більшість іменників чоловічого роду: лекторові - лектору, авторові - автору, каменеві - каменю» [7, с. 205];
як і в «Українському правописі» (а для викладачів це офіційне видання, до якого звертаються в разі спірних питань), у рекомендованій для вивчення курсів «Культура української фахової мови», «Українське ділове мовлення» та ін. літературі, називаючи особливості вживання паралельних закінчень іменників чоловічого роду ІІ відміни в давальному відмінку, мовознавці одностайно на перше місце ставлять чергування цих закінчень у разі, якщо у тексті такі іменники стоять поряд: «таку можливість використовують, щоб уникнути нагромадження однакових форм: директорові Петренку» [10, с. 194]. Хоча Н. Ботвина висловлюється щодо цієї функції паралельних закінчень досить «допусково»: «При нанизуванні однакових відмінкових форм допустима варіантність
закінчень іменників: директорові Сименку Богданові Григоровичу» [3, с. 90].
Проте немає єдиного погляду щодо послідовності розташування