«якщо поряд вживається два іменники чоловічого роду у давальному відмінку, то перший із них можна вживати із закінченням -ові (-еві, -єві), а наступний - з -у (-ю): директорові Кравчуку Андрію Петровичу» [14, с. 364];

«... коли в тексті трапляються поряд кілька іменників чоловічого роду у формі давального відмінка однини, то для уникнення повтору відмінкового закінчення -ові (-еві), а тоді -у (-ю): Панченкові Івану Андрійовичу, директорові інституту» [7, с. 103-104];

визнаються рівноправними варіанти, коли перший або другий іменник чоловічого роду стоять у відмінковій формі із закінченням -ові: «Франкові Івану Яковичу або Франку Іванові Яковичу» [11, 66].

Н. Бабич пропонує враховувати не тільки кількість іменників чоловічого роду, що стоять поспіль, а зважувати на прізвище, ім'я та ім'я по батькові: «Варто пам'ятати, що у давальному та місцевому відмінках ім'я та ім'я по батькові ставляться в одній відмінковій формі, а прізвище - у паралельній: «Івану Семеновичу Нечую- Левицькому, Іванові Семеновичеві Нечую- Левицькому» [7, 205].

І хоча основною функцією, на думку вчених [11], є забезпечення милозвучності в тексті будь- якого стилю, дехто з дослідників твердить, що ці форми мають певне стильове розшарування: у художньому стилі частіше вживаються іменники на -ові, -еві (-єві), а в науковому на -у (-ю) [11, с. 66]. Як відомо, науковий стиль виокремлюється від художнього стилю, у якому перевага надавалася закінченню -ові, -еві (-єві) в іменниках із значенням істоти. Якщо початки українського наукового стилю відносять до ХУІ- ХУІІ ст., а хитання у паралельних закінченнях у текстах грамот спостерігаються значно раніше (з ХІІ ст.), то, безперечно, виникає питання: якщо дійсно, як вважають прибічники наведеного вище прикладу, закінчення -у (-ю) одержує стильового забарвлення, то чим це може пояснюватися? Адже одним із критеріїв норми є її базування на мовних законах.

Мовознавці Л. Мацько, Л. Кравець, Б. Ботвина продовжують орієнтувати носіїв української мови на стильове розшарування закінчень -ові, -еві (-єві) і -у (-ю), але тепер уже звертають увагу на офіційно-діловий стиль: «. необхідно пам' ятати, що в офіційно-діловому стилі традиційно перевага надається закінченням -у (-ю)» [9, с. 103]; «у діловому стилі перевага надається закінченням -у(-ю): документу, ректору, менеджеру (хоча форма документові, ректорові, менеджерові не є порушенням морфологічної норми), оскільки закінчення -ові, -еві, -єві найчастіше вживається в розмовній мові, у художній літературі, особливо в іменниках - назвах людей і тварин» [3, с. 90]. Шкода, що, спостерігаючи тенденцію стильового розшарування названих закінчень, самі автори у підручниках, підготовлених за останні роки, пропонують писати у заявах (та інших документах) директорові, хоча підстав для цього в такому випадку немає: Директорові дитячого музичного центру Дерезі Л. А. [3, с. 94].

Сучасні мовознавці одностайні щодо формування ще однієї, на цей раз граматичної, функції варіантних закінчень чоловічого роду в давальному відмінку. З метою уникнення двозначності в тексті при використанні збірних і абстрактних іменників, які мають омонімічні закінчення -ові, -еві, -єві: розпорядження деканату (Р.в.) і розпорядження деканатові (Д.в.). Як підкреслюють І. Вихованець, К. Городенська, хоча давальний відмінок іменників чоловічого роду із закінченням -ові, -еві закріпився в назвах істот, передусім у назвах осіб, ця «форма давального відмінка ... поширюється на інші назви, диференціюючи в такий спосіб омонімічні флексії -у для родового відмінка і -у для давального відмінка (будинок театру - завдячую театру і театрові)» [5, с. 109].

Отже, зробивши екскурс в історію становлення відмінкових закінчень, ми з' ясували:

хитання закінчень іменників чоловічого роду ІІ відміни в давальному відмінку зумовлено злиттям в один відмінковий тип іменників, що належали до типів з історично різною основою;

закінчення -ові, -еві (-єві) переважало в істот (особливо - осіб), -у (-ю) - неістот;

перевага одного з двох варіантів закінчень спостерігалася на певній території.

Відповідно до закону економії мовних засобів протягом майже шести-семи століть відбувається становлення норми вживання паралельних закінчень давального відмінка -ові, -еві (-єві) і -у (-ю).

Активні зміни спостерігаються в останнім часом, а саме:

висловлюється думка про стильове розшарування закінчень -ові, -еві (-єві) і -у (-ю), проте цей погляд не відбивається в «Українському правописі»;

розширюються функції варіантних закінчень: крім одностайного зазначення евфонічної функції, розвивається функція граматична.

Однак залишається багато питань, на перший погляд, несуттєвих (що і як змінюється, якщо поряд стоять два і більше іменники чоловічого роду та інші), проте без кодифікації таких моментів важко формувати мовленнєву культуру.

Вважаємо, що до науково обґрунтованої кодифікації паралельних закінчень іменників чоловічого роду -ові, -еві (-єві) і -у (-ю) настав час звернутися мовознавчим установам, закріпивши її результати в граматичних словниках, навчальних посібниках, різного роду довідниках. Варто пам' ятати, що за законом найменших Лібіха в системі (а мова - це також система) укріплюються ті місця, які найважливіші (а давальний відмінок продуктивно вживаний в офіційно-діловому стилі) для її існування і в той же час є найменш міцними.

Перспективні розвідки у функціонуванні граматичних форм іменників чоловічого роду ІІ відміни в давальному відмінку в текстах різної стильової приналежності та в усній і писемній формах існування мови дадуть можливість визначитись в об' єктивності -