до синтаксично ізольованих частин речення, тобто стоїть поза його граматичною структурою: «навіть включаючись до складу речення, звертання не стає його членом, тобто не має сурядного чи підрядного зв' язку з іншими словами і зберігає відокремленість своєї позиції і граматичну самостійність» [1, с. 273]. Існує думка, що у структурі простого речення звертання являє собою нечленоване речення [9, с. 225]. Звертання, що вживаються в імперативно-наказових реченнях, де присудки мають форму наказового способу дієслова, є найвиразнішими. Саме таку особливість ілюструє наведений вище текстовий фрагмент. Однак ці констатовані виняткові характеристики звертання виявляються надлишковими для факту залучення його як антецедента в анафоричну структуру. Такий факт свідчить на користь превалювання в процесах реалізації текстової категорії зв'язності семантичних співвідношень над формальними.
На користь наведеної думки свідчать і факти використання в структурі розчленованого корелята субстантивів в іншій числовій формі порівняно з антецедентами: «По-третє, іноземці часто ставлять традиційне запитання: «Як це можливо, що у Вас державний службовець, який живе на скромну зарплату, їздить на 3-х «Мерседесах» і проживає у замку?» Ми знаємо, що ці престижні авто, замки записані на ветерана, інваліда, бабусю-пенсіонерку. Перед законом ці службовці невразливі...» (Боротьба, с. 81). Такі кореляти не просто здійснюють займенниково-анафоричний повтор номінації з попереднього контексту, а й прирощують свої значення семою узагальненості.
Групу антецедентів предикативної природи репрезентують:
а) просте речення («За свідченням етнографів, у далекому минулому всі ритуали цього свята виконувалися жерцями у язичницьких капищах із жертвами поганським ідолам. Це підтверджують знайдені при археологічних розкопках ритуальні жертвоприношення у печах при капищах...» (Лановик, с. 173);
б) складне речення («Кілька білих мармурових колон, безконечні сходи, що ведуть від гавані мовби до самого неба, широкі, пустельні, втілення простору й порожнечі, невловимої і невпокореної. Чи не нагадує це простір, який він прагне подолати...» (Загребельний, с. 190);
в) складне синтаксичне ціле («Їй все здавалося, що вони з Тимком живуть уві сні, що сон цей незабаром розвіється. Тимко покине її тут, у чужих людей, одну на ганьбу та посміховище, а сам утече за тридев 'ять земель. Таке почуття охоплювало її раптово, підкравшись бозна-звідки, руки в неї опускалися, серце бралося тривогою...» (Тютюнник, с. 249).
Антецедент, виражений предикативною одиницею, може поширюватися на предикативну частину наступного складного речення, в якому наявний займенниковий корелят: «Знаменитий мовознавець бачила, як красивий доцент вкладає у розглянуті комісією студентські справи любовні записки і передає гарненькій секретарці. Мовознавець ловила не один раз їх змовницькі погляди, вважала це непристойним і в душі страшенно обурювалася, але мовчала...» (Тютюнник, с. 57). Виявлено випадки, що репрезентують протилежні процеси: корелят з'являється в тому самому реченні, що й антецедент, а потім у наступному реченні дублюється: «Якби митрополитові Київському і Галицькому можна було висловитись, як перед Богом, то вже тоді він мав би сказати, що РПЦ змінилась кількісно і мусить змінюватися внутрішньо, бо ж треба «протистояти» якось новій реальності: сотні й тисячі церков автокефальних та греко-католицьких переповнені народом, і в них уже не поминають ні Патріарха Московського, ні митрополита Київського і Галицького. І супроти них парафії РПЦ - то вже не сила, хоча вони ще матеріально підтримують ієрархію» (Сверстюк, с. 73).
Т. Папенкова констатує наявність різних видів відношень між займенником та антецедентом, зводячи їх до трьох таких типів:
а) займенник заміщує номінативні одиниці;
б) займенник приєднує до антецедента речення, в якому перебуває сам; в) займенник приєднує до антецедента речення, в якому здійснюється узагальнення текстової інформації попереднього або наступного фрагмента [6, с. 4].
Досліджуваний матеріал репрезентує позасистемні випадки, коли у функції антецедента виступає не субстантив, а слово іншої частиномовної належності. Зокрема, це дієслово і займенник.
Функціонування дієслова в позиції антецедента можливе тоді, коли в анафоричні зв'язки вступають спільнокореневі номінації, а вказівний ад'єктивний займенник виконує свою службову функцію - ідентифікує корелятну номінацію з антецедентною: «Мабуть, знала до кінця свого сина лише валіде Хафса. Знання те добула гірко» (Загребельний, с. 84);
Якщо у функції антецедента виступає займенник (найчастіше вказівний), його семантична неповноцінність для такої функції (адже антецедент - це назва відповідного референта, повнозначна одиниця, яка у наступному контексті заміщується здебільшого займенником - до певної міри формалізованим словом-замінником) компенсується:
а) уточнювальним словом («І коли ті, далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть... собори! І вони, інозоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули...» (Гончар, с. 362);
б) підрядною частиною: «Ті, хто сьогодні сміє заперечувати факт, що Голодомор 19321933 років був геноцидом української нації, не бояться й не знають Бога. Вони знають і бояться лише пахана й кілерів» (Визвольний шлях, с. 11-12). Антецедента-займенника такого типу може семантично підтримувати конотована відокремлена конструкція у наступному контексті: «Про тих, що бродили по морозу з прапорами - якого б кольору ці прапори не були, - взагалі не йшлося. Похмурі вбогі інопланетяни, вони жили з своїми законами...» (Рогоза, с. 46).
Трапляються випадки, коли від антецедента- займенника, семантична компенсація якого здійснюється підрядною частиною, розгортається субституційний ряд: «Добре тим, в кого батьки повернулися з фронту. Ті з собою матерів не беруть, і вправляються.