хвилю так названої «українізації». Споживацтво поширюється, кількість недолугої продукції місцевого виробництва зростає. Наукові видання перенасичують мовними покручами, що розхитують мікросистеми української літературної мови, продовжують деформувати її на всіх рівнях - фонетичному, лексичному, фразеологічному, морфологічному, словотвірному, синтаксичному. Ще сильна інерція старої наукової роботи, коли українська мова в умовах бездержавності була насильницьки приречена функціонувати в силовому полі чужої лексико-граматичної системи. Подаємо приклади мовного безкультур'я лише з однієї статті про мистецтво, надрукованої в науковому збірнику (2008 р.): оновлення сьогоденного суспільства на засідках загальнолюдських цінностей; він винний володіти глибокими знаннями; позначка дослідження - визначити шляхи й методи; в самому складному танці; створили високомистецькі хореографічні добутки, созвучні напрямку й стилю свого часу; балетних труп миру; духовний мир людини; жадає від танцівника не тільки відмінної технічної виучки, але й більше зробленого акторського майстерства; творческой індивідуальності; а не по примусі; виразити всілякі по характері сценічні дії; в цілую хореографічну композицію; навпроти, він перебуває з ними в самому тісному зв'язку; і було б неправильно затверджувати, що сучасний класичний балет тільки тому придбав справжній психологізм; мистецтво по своїй природі; самих різноманітних життєвих тем; самі складні акторські завдання тощо. На жаль, це не особливість одного автора, а системне явище з ознаками епідемії. Матеріал багатьох розвідок свідчить про значне порушення літературних норм через недостатнє знання основних закономірностей української мови, про невміння користуватися новітніми словниками, авторитетними довідковими джерелами, навіть чинним «Українським правописом» (докл. про це див. у [17]).
Слушною, на наш погляд, є думка О. Тараненка про те, що дальша доля українсько- російського суржику в сучасній Україні безпосередньо пов'язана з перебігом і наслідками конкуренції між українською та російською літературними мовами й залежить уже від загального розвитку мовної ситуації в країні: з одного боку, від посилення/ослаблення позиції однієї з цих мов, з другого боку (за наявності сприятливіших наслідків саме для української мови), - від успішності широкого суспільного утвердження її літературної форми і що з розширенням поля функціонування української літературної мови та відповідним обмеженням використання російської мови соціальна база цього суржику звужуватиметься [20, с. 29].
Володіти двома чи багатьма мовами похвально, але не змішувати їх, не ставати двомовним мутантом - обов' язок кожного, хто пише будь-яку працю. Незаперечна істина: перегородити дорогу занесеному інтернаціональними вітрами чортополохові, який забур'янює чисте наукове поле, - професійний обов'язок мовознавців. Сьогодні одним з найневідклад- ніших завдань має стати операційне видалення цього стороннього предмета, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією всієї її системи.
Щоб рівень мовностилістичної грамотності став кращим, щоб не припускатися інтерференційних помилок на тлі подібностей у фактах рідної й нерідної мов, треба опиратися на практику визнаного зразка, професійно довершеного тексту. Беззастережною є нагальна потреба повернутися до твердого правила: те, що недолуге, не має права виходити з друку. Адже позбавлена природних довершених форм, спотворена мова примітивізує мислення людини, нівелює особистість, національно-мовну свідомість і в такий спосіб гальмує розвиток нації.
Основним чинником, що визначає духовний потенціал людини (зрештою, і поступальний розвиток етносу), є передусім ступінь володіння лексичними багатствами рідної мови. Сучасні наукові публікації переобтяжено невиправданими запозиченнями, за якими приховується безліч беззмістовних фраз, які не мають доказової бази. Помічено, що найінтенсивніше входять до української літературної мови, зокрема до термінологічних підсистем - політологічної, соціально-економічної, науково- технічної, конфесійної, спортивної, культурологічної тощо, нові іншомовні слова європейського та інтернаціонального характеру, а надмір їх уживання переобтяжує лексико-семантичну систему мови і витісняє наявні в ній загальновживані відповідники [19, с. 287-288]. Ілюстрацією можуть бути уривки з невеликої статті (2 с.) з красномовним заголовком «Проблема об'єктивізації та моделювання ментальних репрезентацій у мові» (з восьми слів п'ять чужомовних: проблема об'єктивізації, моделювання ментальних репрезентацій; три - питомі: та, у, мові; серед них два службові): ... мова - це когнітивна діяльність, основу якої складають репрезентації людини як когнітивної системи; Аналіз ментальних репрезентацій здійснюється шляхом побудови моделей, що мають феноменологічний зв 'язок із когнітивною діяльністю індивіда завдяки їх трансляції на рефлексивний рівень.
Д. Дроздовський слушно зауважує: «У науковий текст апріорно закладено ідею переконати читача в тому, що пропонований варіант є цікавим і важливим. Науковий текст - це результат логізованого вербального пошуку, що має лягти в основу зміни культурної парадигми, адже постає як найновіше досягнення сучасної науки» [3, с. 177]. Чи наведені вище уривки можуть переконати?
І сьогодні актуальними є позиції Б. Грінченка щодо засвоєння і вживання іншомовної лексики українською мовою. Не заперечуючи ролі запозичень для абстрактних понять і досягнень «новітнього культурного життя», як добрий знавець мови він чітко сформулював головні критерії освоєння іншомовної лексики: 1) пристосування фонетичної оболонки і граматичної форми до структурних особливостей української мови; 2) наявність похідників; 3) висока частотність уживання в літературній мові; 4) поширення в народній мові [8, с. 116-117]. Відповідаючи на питання «Що нам робити із запозиченнями?», сучасні мовознавці рекомендують не забувати, що чужі слова - важливий, але не єдиний засіб позначати нові речі. Для задоволення потреб літературної мови внутрішні джерела, зокрема творення нових слів, переосмислення вже наявної лексики (розвиток багатозначності), утворення словосполучень, видаються природнішими, ніж запозичення [14, с. 15]. Закономірно, що й новітні академічні