видання фіксують найважливіші сучасні тенденції української мови. По-перше, активно витісняють невиправдані запозичення, непритаманні мові слова та конструкції, а натомість активізують власне український лексичний матеріал, зокрема повертають до активного вжитку деякі примусово вилучені терміни та моделі словотворення. По-друге, дериваційні процеси концентруються на найпродуктивніших українських словотвірних моделях. По-третє, іншомовні слова активно адаптують до української лексики, зокрема й похідні від цих слів утворюють за правилами української мови [2, с. 30].
Чужомовна експансія розмиває нашу мову. Чужі слова тягнуть за собою чужий словотвірний синтез похідників, чужі особливості граматичної будови, а порушення національного характеру словотворення, граматики боляче відбивається на мові. Зокрема, згідно з правилами українського ділового та наукового стилю, викладеними в ДСТУ 1.5:2003 і ДСТУ 3966-2000, що сьогодні обов' язкові для всіх, хто пише українською мовою наукові тексти [2, с. 38], не можна стандартизувати іншомовні іменники для позначення дії, що закінчуються на -ція (об'єктивізація, трансляція, репрезентація), які унеможливлюють розмежування понять дії (незавершеного процесу) та події (завершеного процесу), бо це руйнує видову структуру української мови. Такими іменниками позначають інші поняття: наслідки події (об'єкти, суб'єкти тощо). У наведених вище фразах штучними є також мовні конструкції дієслово + віддієслівний іменник: складають репрезентації, аналіз здійснюється. Замість них треба вживати природніший для української мови й економніший засіб позначення присудка - дієслово, та й перевагу надавати активним конструкціям над пасивними. Якби автор зазначеної вище статті порушив питання пізнання (та дослідження) світоглядного представництва в мові, а не «проблему об'єктивізації...», то й усі, кому її адресовано («для викладачів, аспірантів та пошу- кувачів (?), студентів старших курсів, а також тих, хто цікавиться проблемами суспільства та культури»), зрозуміли б зміст цієї розвідки.
Усе ж, як засвідчили здобутки європейського пуризму, в дилемі «запозичати чи творити власне» вибір залежить не так від внутрішньо- мовних чинників, як від ідейних настанов суспільства. І тут багато важить просвітницька діяльність наукових і культурних авторитетів, яка допомагає народові позбутися комплексу мовної меншовартості, утвердити культ свого, а не чужого [15, с. 59].
Низьку культуру мовлення (суржик - безсистемну суміш української та російської мов) переважної більшості формально україномовних громадян та - що найбільше насторожує - засобів масової інформації (особливо телебачення), а також наукової, навчальної, навчально- методичної, правознавчо-документальної, довідкової та іншої друкованої продукції, з одного боку, а з іншого - продовження новими методами й засобами політики зросійщення О. Пінчук та П. Червяк слушно вважають найбільшою загрозою на сьогодні для національно- мовного відродження в Україні [12, с. 89]. Відродити, примножити й піднести на належну висоту багатостраждальну й прекрасну українську мову - найперший обов' язок української інтелігенції. І, на думку цих дослідників, перед вести в цьому процесі повинні державні службовці, власники та працівники засобів масової комунікації [12, с. 93]. Та оберігачем і навчителем літературної мови перш за все мусить виступати учений-філолог, кожен викладач вищого навчального закладу. Прикро, що до цього часу в незалежній, демократичній Україні продовжують зросійщувати майбутню національну інтелігенцію й через вищу школу. Щоб сформувати людину як особистість з високим інтелектуальним рівнем, треба навчити її найперше мови, і насамперед в обраній галузі професійних знань. Боротьба за культуру мовлення учнів має стати одним із головних завдань навчання української мови й у загальноосвітніх закладах.
Виховувати культуру мови - це розвивати чуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-естетичних зразків мови, застосовувати мовно-культурні традиції народу. В широкому ж розумінні культура мови передбачає високий рівень національно-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та емоційної культури нації [4, с. 264].
Нам усім треба вчитися у видатних українських мовознавців, незбагненно вимогливих до свого Слова. Пам'ятаймо: видатні українські учені - взірці синівського вболівання за долю української мови, взірці істинного, а не кон'юнктурного служіння науці. Наприклад, кожна наукова праця професора Огієнка може слугувати прикладом не лише добросовісного, а й залюбленого ставлення до копіткої, часто-густо чорнової, одноманітної, виснажливої наукової роботи. Він постійно дбав про культуру видання своїх книг, їхню смислову й граматичну довершеність, сам вичитував по кілька разів коректуру одного видання. Коли ж з якихось причин не встигав перевірити коректуру (а це траплялося вкрай рідко), уважав за потрібне, на виправдання можливих помилок, сказати про це читачам [21, с. 41-42]. Визначний діяч українського відродження, учений зі світовим ім'ям заповідав: «Головний рідномовний обов'язок кожного свідомого громадянина - працювати для збільшення культури своєї літературної мови» [9, с. 196]. Виробляв, збагачував і утверджував українську літературну мову шляхом власної мовної практики Б. Грінченко. Його подвиг- ницька діяльність, що забезпечувала вільне різнобічне функціонування рідної мови, допомагає зрозуміти, чому І. Франко відвів Б. Грінченкові перше місце в ряду «справжніх борців за українське слово» [18, с. 132]. Цілком переконливим слід уважати висновок М. Пи- линського [11, с. 19], підтверджений і Б. Галасом [1, с. 85], що «об'єктивно словник Б. Грінченка значною мірою сприяв усталенню норм української літературної мови - від лексичних до правописних». Обидва відомі лінгвісти докладно вивчили й схарактеризували риси упорядницького й редакторського стилю цього талановитого лексикографа [11, с. 210-218; 1, с. 80-86]. Ці взірці особливо важливі в контексті сучасних