Щоб осягнути вершини культури, треба досконало оволодіти державною мовою, навчитись активно використовувати мовні знання і творчо застосовувати їх відповідно до мети спілкування. Довершеним визнають той текст, який відповідає всім якостям культури літературної мови: правильності, чистоті, точності, логічності, дохідливості. Незважаючи на перешкоди, українська мова зберегла щедрий плід тисячоліть: лексико-фразеологічне багатство, досконалу графіку і фонетику, розвинену граматику, розмаїту стилістику - та достатньо сильні творчі потенції. Варто відзначити, що в українській мові другої половини 80-х - 90-х років ХХ ст. динаміка значних лексичних модифікацій значною мірою була спричинена тенденцією до відродження національної ідентичності, зміною лінгвальних смаків та модою на вживання певної лексики [19, с. 89]. І все-таки якщо в 90-х роках ХХ ст. багато українців виявилися не готовими психологічно й ідеологічно перейти від мови субординованої до мови державної, то сьогодні ширшає коло тих, хто послуговується українською мовою - єдиною державною та міжетнічною мовою українського народу. Та, на жаль, чимало нинішніх мовців уживають чужі слова й звороти, часто навіть не усвідомлюючи цього або гадаючи, що так і має бути.

З огляду на таку новоявлену мовну поведінку більшості україномовного населення країни, на появу такої невпорядкованості (часто потворної) мовної практики нагальним є відродження пуризму в сучасній Україні як протидії шаленому чужомовному тискові, і насамперед - англо-американському. Не зважаймо на перейняте зневірою в успіх пророцтво П. Селігея: «.український пуризм відродиться, якщо на нього знову прийде мода з Європи - з тих країн, де усвідомлюють потребу оберігати самобутність рідної мови і вдаються до відповідних заходів» [15, с. 66]. Адже саме цьому шанованому науковцеві історія мовного самоствердження різних народів дала підставу зробити важливі висновки й узагальнення, серед яких і такі: 1. Пуризм впливає на почуття національної самоповаги, бо дає народові підставу пишатися культурною самобутністю і мовною самостійністю. Карбування слів стає предметом національної гордості - таким же, як і досягнення в різних галузях економіки й культури (наука, мистецтво, спорт). Народи, що творять власні терміни, як правило, мають і міцну державність. 2. Пуризм не лише збагачує мову власними новотворами, а й розвиває мовний смак і мовну свідомість пересічних громадян, заохочує їх більше замислюватися над лінгвістичними питаннями [15, с. 59-60].

Нині дуже важливо відродити вишуканість, високоінтелектуальність національної мови, подолати соціальну неповноту функціонування української мови, ушляхетнити її, синхронізувати процеси соціального, мовного і культурного розвитку суспільства. Адже, як слушно підкреслює Л. Масенко [6, с. 126], національна мова повноцінно виконує свою державотворчу функцію лише в тому випадку, коли виступає засобом комунікації широких верств населення країни. Тож О. Ткаченко правильно висновує: «... українство у великих містах Східної України по-старому лишається загнаним у вузьке мовно- національне «гетто», залишаючись фактично на правах найупослідженої національної «меншини», що гальмує процес формування української нації й остаточну побудову Української держави. Зважаючи на те, що мовно-національне питання в Україні щільно пов'язане з широкими політико-економічними, культурними й соціальними проблемами і може бути розв' язане лише в поєднанні з ними, учений пропонує виходити з цього глухого кута шляхом здійснення таких п' яти доконечних побажань: 1) соціально- економічне й національно-культурне піднесення східноукраїнського села і провінції взагалі (малих міст і містечок, де ще відносно добре збереглася українська мова); 2) послідовне й наполегливе здійснювання протекціоністської політики стосовно розвитку української мови й культури і їх поширення у великих містах

Східної України й насамперед у столиці України Києві; 3) підтримування української національної економіки та української культури в усіх її виявах; 4) запровадження української мови в усіх виховно-освітніх закладах (від дитячих садків та ясел аж до інститутів і університетів); виняток - лише навчальні заклади з мовою національних меншин, у тім числі й російською (але й у них обов'язкове викладання на високому рівні української мови та літератури й історії України); 5) протегування з боку Української держави національній буржуазії, що вкладає гроші в національну економіку й культуру, і поборювання антинаціональної компрадорської буржуазії, що грабує національну економіку, витісняє національну культуру й вивозить гроші за кордон, руйнуючи економічно власну державу і збагачуючи чужі держави. Виходячи зі специфіки Східної України, де на відміну від більшості неповних націй Центральної Європи побудова власної незалежної держави завершувала мовно-національний розвиток, а тут вона стала тільки передумовою для його успішного початку й завершення, передбачливий дослідник прогнозує: «... якщо там розвиток національно- мовної й державницької свідомості титульної нації мав здебільшого такий порядок спрямування: мовна свідомість ^ національна свідомість ^ державна свідомість, - тут він неоднаразово матиме протилежне спрямування: державна свідомість ^ національна свідомість ^ мовна свідомість [22, с. 10-12].

Щоб здійснити запропоновану О. Ткаченком програму, треба добудувати українську етнічну націю - стрижень української політичної нації - так, як це розуміє А. Мар'яненко. Характеризуючи книжку А. Шевченка «Треба Вкраїни», зокрема її останній розділ «Облога. Триптих з епілогом», він пише: «Це боротьба за слово, за українську мову, за українську книжку, за українську душу, за українську ідею, за українську Україну. Ми всі, як один, маємо стати в обороні слова, бо мова - це Україна, а Україна - це український народ» [5, с. 170]. Вдумаймося в ці слова. Безперечно,