Відкриття нового напрямку у вивченні українського літературного наголосу належить В. Винницькому - дослідникові становлення і розвитку акцентної системи української мови на матеріалі поетичного мовлення від ХУІ ст. до нашої доби. У фундаментальній монографії «Українська акцентна система: становлення, розвиток» (2002), підсумовуючи праці попередніх років, учений зазначає, що «упродовж ХІХ ст. акцентуаційні зміни в літературній мові проходили інтенсивніше, ніж у наш час. Зараз акцентна норма в основному стабілізувалась, і в літературному мовленні простежуються такі загальні тенденції, як зменшення кількості акцентних варіантів, поступова уніфікація південно-східних і південно-західних літературних особливостей наголошування» [3, с. 470].

Однак, на наш погляд, об' єктивність теоретичних висновків, що могли б випливати з такого типу студій, можлива лише за умови наявності певної кількості досліджень поетичного мовлення українських майстрів слова, особливо таких, що їхній вплив на формування сучасної української літературної мови виявився найвагомішим.

Володимир Сосюра був одним із таких письменників, тому вивчення його поетично- мовленнєвої практики (зокрема наголошення іменників як одного з найбільш продуктивних морфологічних класів) є актуальним для сучасної акцентології, а саме для простеження та аналізу дії загальних тенденцій розвитку наголосу, вивчення природи авторської акцентуації (у тому числі й варіантної) та виявлення її впливу на кодифікацію українського наголошування.

Виходячи зі сказаного, зазначимо, що для нас найважливішими індивідуальними рисами поета Володимира Сосюри, що могли визначати специфіку його поетичного мовлення, є те, що він був носієм територіального діалекту (Донбас), соціального діалекту (робітничий клас), а також те, що він був двомовним письменником. Враховуючи це, слід очікувати співіснування (та конкурування) в його поетично-мовленнєвій практиці варіантів: «літературна норма - діалектизм», «літературна норма - жаргонізм», «літературна норма української мови - літературна норма російської мови».

Мета нашої статті - схарактеризувати особливості наголошення іменників у поезії Володимира Сосюри. Досягнення мети передбачає виконання таких завдань: 1) виявити факти акцентної варіантності іменників у поетичному мовленні Володимира Сосюри та пояснити їх природу; 2) зіставити поетичне наголошення іменників у Володимира Сосюри з нормативним літературним наголошенням у його хронологічних (синхронний стан та стан попередніх етапів розвитку української літературної мови) та регіональних різновидах (так звані східний і західний варіанти української літературної мови); 3) дослідити особливості функціонування наголосу як стилістичного засобу, а також елементу ритмічної будови вірша в поетично- мовленнєвій практиці Володимира Сосюри.

Вивчення наголошення іменників, ужитих у поетичному мовленні Володимира Сосюри, передбачає їх структуризацію та систематизацію за граматичними, морфемними та акцентуаційними ознаками з метою утворення акцентних типів, а саме: підпорядкування загальній схемі розміщення наголосу у словоформах певної кількості слів, що належать до даної частини мови, у межах відмінюваних непохідних та афіксальних лексем чоловічого, жіночого, середнього роду та ріигаїіа ІапШш.

Непохідні іменники чоловічого роду, утворюючи п'ять акцентних типів, у більшості випадків характеризуються літературним наголошенням. Значна частина слів (переважно односкладових) уживається з нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини і множини (знак, знака, знаком, знаки, знаків). Невеликій кількості зареєстрованих лексем властиві акцентні вагання (шляхом і шляхом, шляху і шляху), які зумовлені дією тенденції до акцентно-числового протиставлення і не завжди відповідають нормам сучасної української літературної мови (як правило, ілюструючи тривалість їх акцентуаційного розвитку), або пояснюються індивідуальними особливостями функціонально стилістичного навантаження, що є засобом відображення поетично-образного світу Володимира Сосюри (грому і грому, громами і громами, громів і громів; човна і човна, у човні - у човні і т. д.).

Непохідні іменники жіночого роду складають вісім акцентних типів. Їх наголошення найчастіше становить норму. Однак низка лексем, що мають нерухомий флексійний наголос у словоформах однини та нерухомий кореневий - у множині, характеризується двояким наголосом (хати і хати, хатами і хатами, церкви і церкви і т. д.). Причина зазначених вагань зумовлена дією тенденції до вирівняння наголошування відмінкових форм не тільки в однині, але й у множині, в результаті чого в українській мові розвинулась акцентна варіантність, а також специфікою поетичної ритмомелодики та рими. У більшості випадків авторське наголошення не суперечить нормі сучасного українського літературного наголосу, що свідчить про певну завершеність акцентних змін у непохідних словоформах жіночого роду (сосна, сосни, сосною, сосни, соснами і т. д.).

Значна частина непохідних іменників середнього роду, що утворюють чотири акцентні типи, побутує в аналізованому поетичному мовленні із здавна розвинутою варіантністю в акцентуванні. Це явище зумовлюється дією тенденції до акцентуаційного протиставлення форм назив- ного-знахідного відмінків множини і родового відмінка однини (свята і свята і т. д.), художньо-поетичними особливостями авторської версифікації (дерева і дерева: «Дерева зеленіють весною...» [7, ІІІ, с. 115], «...і простягають руки дерева ...» [7, IV, с. 31]; чоло і чоло: «...схиливши чоло, він стояв...» [7, III, с. 116], «Пролетіли роки. Думи хилять чоло...» [7, ІХ, с. 45]і т. д.), а також впливами південно-східного говору (дзеркала і дзеркала: «...покрило льодом рік холодні дзеркала...» [7, ІХ, с. 111]). Інші вагання наголосу, засвідчені у досліджуваному поетичному мовленні, є унормованими (крилами і крилами: «...і