і наявного виникає метафора: Чого не бачив досі я очима, побачив раптом саднами душі [4, с. 89]. Враховуючи названі суперечності між компонентами словосполучення, на наш погляд, подібні випадки можна кваліфікувати як лексико-граматичні метафори: Щасливий день мій, бо я серцем знаю... [1, с. 83]; Я з ними теж мовчанням говорю [5, с. 50]; Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе [5, с. 90]; Очима ти сказав мені: люблю [5, с. 14]; Трохи в футбола пограли словами [8, с. 129]; Ти мовчанням мені кричи [8, с. 151]. Такі метафоричні словосполучення близькі до адвербіальних і почасти можуть бути трансформовані у них, наприклад: мовчки говорю. Зафіксовано і реальне вживання останніх: Говорю я з тобою мовчки... [8, с. 127].
У поезії шістдесятників додатки можуть з'являтися навіть у неперехідних дієслів, які логічно поєднуються тільки із суб'єктами дії: Вони мені сердечністю цвіли... [1, с. 80]; Але - сльозою не молись [1, с. 286]; Тужу тонкою млостю передпліч [5, с. 270]; Засліпли очі розпачем душі [4, с. 10]. При цьому обидва компоненти набувають фігуративності, переносності. З точки зору синтаксису, такі словосполучення мають значний метафоричний потенціал, оскільки у них порушується не тільки і не стільки лексична, скільки синтаксична сполучуваність компонентів, самою формою яких не передбачається таке співположення. С.Я. Єрмоленко вважає основою подібних словосполучень причинові відношення [2, с. 91]. Справді, своєю семантикою подібні конструкції близькі до синтаксеми «орудний абстрактного каузатора у реченнях, що повідомляють про каузовану дію, стан, ознаку суб'єкта» [3, с. 241], однак дієслова у них аж ніяк не співвідносні з пропонованими Г.О. Золотовою перехідними дієсловами дивувати, вражати, радувати, втішати і под. [3, с. 368], через що такі метафоричні конструкції є свого роду унікальними явищами, які не корелюють з іншими способами вираження каузатора.
Цікавою і доволі специфічною представляється нам метафора, виражена іменниковою формою в + місцевий із значенням «ознаковий компонент, що позначає зовнішнє покриття особи чи предмета - одяг, прикрасу, оболонку» [3, с. 314]: гуси в сірім кімоно [1, с. 372]; сосни в білих кімоно [5, с. 106]; верби у болоньях [5, с. 341]; Стоїть висока, рівна, ніби свічка, У гостроверхій шапочці смерічка... [6, с. 55]; Дуби в сріблом гаптованих каптанах Подібні стали до старих вельмож [7, с. 173]; Стояв осінній вечір на стерні В молодику - неначе в ореолі [7, с. 183]; Надворі ліс у жовтому халаті Комусь киває сумно здалека [8, с. 355]. Такі утворення можуть, на нашу думку, розглядатися на перетині об'єктної та атрибутивної метафори, оскільки у них переважає кваліфікативна семантика. Метафоричний компонент не стільки називає одяг, скільки образно характеризує ту чи іншу зовнішню рису описуваної реалії. Причому сама ця риса експліцитно не виражена, а подана через метафоричну парафразу, метафору-загадку, яка може бути відповідним чином «розшифрована», наприклад: сосни в білих кімоно [5, с. 106] - сосни в снігу; ліс у жовтому халаті [8, с. 355] - ліс в осінньому листі тощо. Зауважимо, що «характеристика кольору чи поверхні» визначається Г.О. Золотовою як окрема синтаксема [3, с. 316], тобто у метафорах аналізованого типу суміщаються дві синтаксеми, одна з яких відображає реальний план, інша - образний.
Окремий випадок лексико-граматичної метафори становить давальний у безособових реченнях у значенні суб'єкта стану, причому Г.О. Золотова визначає цю синтаксему як «особовий суб'єкт (істота) названого зазвичай предикативним прислівником або оцінюваного стану» [3, с. 119]: В ніч кам 'яну, коли темно воді і дорозі, Коли темно траві і нічого не видно мені, В ніч кам 'яну, коли темно надії й тривозі... [1, с. 365]; Розвиднилось траві - упали такі роси! [5, с. 330]; Зіграй мені мелодію любові, ту, без якої холодно словам [5, с. 325]. Як бачимо, основою виникнення таких метафор є суперечність між граматичною та лексичною семантикою: особовий суб'єкт стану виражений іменниками-неістотами, завдяки чому останні персоніфікуються. Також давальний метафоричний реалізується у поезіях шістдесятників із значенням «особового суб'єкта мимовільного сприйняття» [3, с. 118]: Моєму серцю снишся ти, як морю сняться урагани [5, с. 125]; А дрімаючій смереці Лісова пожежа сниться [6, с. 360].
Суб'єктні детермінанти як поширювачі речення в цілому також можуть зазнавати метафоризації. Показовим для поезії шістдесятників є такий компонент у формі у + родовий із значенням суб'єкта квалітативного, що характеризується наявністю ознаки, вираженої конкретним або абстрактним іменником у називному відмінку [3, с. 110]: У груші був тоненький голосочок... [5, с. 42]; А у світанків очі променисті [5, с. 340]. Фіксуємо також синтаксеми із значенням суб'єкта стану: В меду злипаються очі [1, с. 264]; У берегів потріскались вуста [5, с. 53]; . гуде у сосен буйна голова [5, с. 275]; Почалася у сонця безсонниця - І подовшали раптом дні [5, с. 64].
З погляду лексичного наповнення, у позиції суб'єктного детермінанта здебільшого фігурують іменники на позначення реалій неживої природи - рослин, явищ природи тощо (див. ілюстрації вище). В окремих випадках роль суб'єкта виконують навіть абстрактні поняття, створюючи ще більший контраст і, як наслідок, більш яскраву метафору (персоніфікований абстрактний іменник): У боротьби нема відпустки... [1, с. 196]; У