Говорячи безпосередньо про механізм метафоризації, зазначимо, що метафора у таких побудовах утворюється в основному за рахунок взаємодії суб'єктного детермінанта із підметом речення, внаслідок чого відбувається олюднення суб'єкта. Компоненти, що взаємодіють, можуть також належати до двох сусідніх речень: Цей ліс живий. У нього добрі очі [5, с. 51]. Щоб продемонструвати наочніше, яким чином співвідносяться компоненти метафори, їх можна поставити у безпосередню взаємозалежність, трансформувавши у генітивну метафору: очі лісу. Усі речення із суб'єктним детермінантом допускають подібну трансформацію із збереженням метафоричної образності, тобто у метафоротворенні беруть участь лише дві лексеми. Інші члени таких речень, хоч і не є визначальними для утворення метафори, міцно семантично поєднані з метафоричними компонентами, можуть являти собою кліше: У берегів потріскались вуста [5, с. 53]; В безсмертя також повні очі сліз [5, с. 250]. Отже, такі метафоричні утворення не можуть розглядатися поза контекстом речення, однак залишаються простими метафорами з одним переосмисленим компонентом.

Подібним співвіднесенням метафоричного компонента з підметом речення характеризується дименсивна синтаксема по + знахідний - вертикальна міра глибини, маси, переважно відносно частин людського тіла [3, с. 211]: І тільки храми, древні храми стоять по груди в кропиві [5, с. 242]; Сумна арфістко, - рученьки вербові! - по самі плечі вкутана в туман [5, с. 325]; Сад по коліна в білому тумані [5, с. 505]; По шию у піску сосна стоїть [6, с. 457]. Значення відповідної синтаксеми контрастує з категоріальним значенням неістоти у позиції підмета, завдяки чому і утворюється метафора. Крім того, у поодиноких випадках у позиції самого дименсива фігурують іменники душа, серце, вказуючи не на конкретну міру, а на найвищий ступінь вияву ознаки: Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість. По саму душу в спокій і полин [5, с. 299]; Загруз я по серце У землю в 'язко [8, с. 126].

Більшість метафор, що базуються на несполучуваності двох іменних синтаксем, виконують функцію персоніфікації. У поезії шістдесятників фіксуємо ряд суто лексичних метафор-персоніфікацій, що функціонують в позиції додатків і не пов'язані безпосередньо із впливом граматики на метафоричне значення. Діапазон можливих комбінацій у них доволі широкий, проте певною продуктивністю відзначаються конструкції з метафоричними компонентами на позначення:

об'єкта дії та його локалізованої частини: Я поцілую мальву у щоку [5, с. 112]; Хто вдарив землю в сонячне сплетіння... [5, с. 538];

адресата і його локалізованої частини: Чи, може, упав ти на груди століттям... [1, с. 122]; На вухо літу коник сюркотить... [1, с. 313]; Так наступили цій землі на груди... [4, с. 123]; І вийти хотів я на синій Туркіно, Щоб гладити хмарі холодне чоло... [6, с. 251].

У таких метафорах відсутня синтаксична взаємозалежність між базовими компонентами метафори, яка з легкістю встановлюється за допомогою трансформації у генітивні метафори: вухо літа, щока мальви і под. Однак у такій формі аналізовані метафори сприймалися б неприродно і надумано, а авторські конструкції ненав'язливо і легко входять до образної тканини поезії. Постає питання, завдяки чому це можливо. Припускаємо, що справа тут не лише у синтаксичних факторах (відсутність прив'язки до конкретної синтаксичної позиції, семантична підтримка і збагачення іншими членами речення), але й у семантиці відношень між компонентами метафори. Вони є не порівняльними, як у традиційних для поезії генітивних метафорах (пелюстки її долонь [8, с. 89] долоні, як пелюстки), а партитивними (частина від цілого): чоло хмари. Для уникнення прямолінійності та незрозумілості таких метафор своєрідною «зв'язковою ланкою» між компонентами виступає дієслово-присудок.

Поетичні твори шістдесятників яскраво засвідчують метафоричний потенціал різноманітних адвербіальних метафор. Крім порівняно традиційних прислівникових метафор, варто детальніше зупинитися на ряді метафорично вжитих іменникових синтаксем.

Значний інтерес становлять, зокрема, обставини місця, виражені абстрактними іменниками. У межах цього типу можна виділити три основні синтаксеми:

директив: ... не вдаючись ні в який монолог, вони [баба - Н.С.] ішли в мовчання, як в підпілля, вони буквально замикались в льох [5, с. 387]; ... я у ніжність ледве добреду [5, с. 209]; Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість. По саму душу в спокій і полин [5, с. 299]; Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму [5, с. 89]; Ховаю в тихий сором босі ноги... [6, с. 358]; Та сходить сонце і ясніє даль - Виходжу з туги, наче з підземелля [7, с. 120];

транзитив: Отак пройду крізь твій великий подив... [5, с. 288]; ... Тим часом ми проходимо крізь час [5, с. 5];

локатив: При згадці про тебе я гріюсь, немов при багатті [5, с. 309]; В безсмерті холодно [5, с. 236].

Це чи не єдиний тип обставин, який метафоризується не за рахунок взаємодії з підметом речення, а завдяки несумісності абстрактних іменників із синтаксичною позицією обставини місця, що вимагає конкретної семантики. До речі, С. Я. Єрмоленко, розглядаючи метафору «жити в епосі» І. Драча за подібністю до «жити в хаті», зауважує, що автор знижує абстрактний іменник до рангу предметного слова [2, с. 91]. Отже, на нашу думку, цей підтип