Очевидно, що Д.М. Овсянико-Куликовський був першим у русистиці, хто відмовився від терміна «злиті речення» або «стягнені», але при цьому питання щодо статусу однорідних членів залишилося нерозв'язаним, тому що лінгвіст термінологічно не окреслює їх і не подає викінченої дефініції таких одиниць. Називаючи однорідні члени однаковими або рівнозначними частинами речення, він не пропонує якимось чином їх вирізнити, не робить висновку про те, що це особлива синтаксична категорія зі специфічними семантико-синтаксичними функціями й морфологічним вираженням. Це дає підстави констатувати, що саме Д.М. Овсянико-Куликовському належить перша спроба актуалізувати це питання щодо входження таких компонентів до структури простого речення, але простого речення особливого типу [8, с. 270-285].

Пізніше поняття однорідності розвивалося на власне граматичній основі як самостійний об'єкт, що й позначилося на вивченні однорідних членів - синтаксичному. У центрі уваги перебувало тільки морфологічне вираження таких компонентів та особливості їх поєднання.

Дослідження О.О. Шахматова, ОМ Пєшковського, що містять критику «механічного злиття» певних частин речення, сприяли розвиткові поглядів на однорідність як на особливу синтаксичну категорію. Обидва мовознавці висловлювали сумнів щодо розуміння речень з однорідними членами як результату «механічного злиття» суб'єктів і предикатів двох або більше суджень-речень, однак продовжували користуватися терміном «злиття речень», використовуючи його нарівні з терміном «стягнені речення», але вкладаючи в поняття «злитості речень» новий зміст [15, с. 235].

На основі синтаксичних зв'язків означення з означуваним словом та кожного означення одного з одним у власному атрибутивному ряду О.О. Шахматов розмежовує синтаксично рівноцінні й нерівноцінні означення (однорідні / неоднорідні). Саме його принцип диференціації однорідних і неоднорідних означень залишається домінувальним і в практиці сучасної синтаксичної науки. Це позначилося на працях багатьох мовознавців, у тому числі й українських, які намагалися простежити семантичні різновиди таких однорідних і / або неоднорідних означень, виявити їхню семантичну і функціональну рівнорядність / нерівнорядність і под. [5; 6].

Найґрунтовнішими в історії вивчення однорідних членів постають теоретичні набутки О.М. Пєшковського, який уперше в лінгвістичній науці вводить термін однорідні члени речення, під якими маються на увазі члени речення, «що поєднані або могли б бути без зміни граматичного смислу з'єднані сполучниками» [9, с. 406]. Концепцію О. М. Пєшковського слід вважати етапною, оскільки саме з його міркувань випливає термінологічне позначення цих компонентів як однорідних та встановлення чи не найсуттєвіших ознак цього різновиду ускладнювачів речення: речова й граматична подібність, до яких згодом додасться тотожність синтаксичної позиції та ін.

Значно пізніше О. С. Мельничук запропонував аналізувати однорідні члени речення на мовленнєвому рівні як такі, що піддаються динамічній видозміні у потоці мовлення, і тому слід виокремлювати «однорідні синтагми» [7, с. 465].

Поступово в українському мовознавстві панівним стає поняття однорідних членів, об'єктом аналізу - речення з однорідними членами [4, с. 126; 14, с. 347], що повністю мотивується логіко-граматичним тлумаченням цього явища й потенційною можливістю відновлення усіх необхідних компонентів з попереднього контексту, мовленнєвої ситуації тощо.

При сучасному тлумаченні проблеми однорідності та її статусу в синтаксичній системі мови увага зосереджується на закономірностях поєднання тих чи інших однорідних компонентів. Н.С. Валгіна зробила помітну спробу вдосконалити вчення про однорідні члени речення, хоча основної проблеми - проблеми ідентичності понять ряду й однорідності - вона по суті не торкається.

Термін однорідні члени речення в «Русской грамматике» (1980 р.) використовується непослідовно та й він по суті замінений концептуальним визначенням ряду [11, с. 168].

Значну увагу цій проблемі приділяє А.Ф. Прия- ткіна, яка вважає, що ряд - це особливий тип конструкції, побудований на принципі синтаксичного паралелізму та наділений такими кваліфікаційними ознаками: а) сурядний зв'язок між компонентами ряду; б) загальна співвіднесеність із спільним членом речення; в) логіко-семантична схожість; г) наявність рівноправних синтаксичних відношень сурядності, коли зовнішнім виразником сурядного зв'язку виступає сполучник, рідше - інтонація; ґ) морфологічна однотипність компонентів [10, с. 44]: Хлопчик пише красиво, але з помилками. Ні з ким, навіть з сестрою, вона не дружила. Кому і коли ти казав про це?; Коли і де ми зустрілися з тобою, посестро моя? Чому тоді і нині і там і тут, в нинішньому сьогодні ми так і не зрозуміли одна одну (Г. Чубач. Житня зоря, с. 56). Нам знову й знову пригадується оте босоноге дитинство, його чудернацькі стежки, які тоді і тут знову ятрять серце, піднімають з глибин душі найдорожче (Гр. Тютюнник. Холодна м'ята, с. 77) та ін. На думку дослідника, ряд включає такі функціональні різновиди, як: 1) однорідні члени речення, 2) неоднорідні члени речення, зорганізовані різними формами сурядного зв'язку (приєднування, градація); 3) пояснювальну конструкцію.

Такі лінгвісти, як В.М. Перетрухін, Л.М. Зубріліна, О.Г. Руднєв та ін., відстоюють думку про те, що «однорідні члени знаходяться в однакових синтаксичних відношеннях з одним членом речення, виконують ідентичну синтаксичну функцію та об'єднані сурядним зв'язком» [13, с. 102]. Так, О.С. Скобликова констатує, що «однорідні члени - це сукупність членів речення, які являють собою перелік назв однопланових у тому чи іншому відношенні предметів або явищ» і використовуються «...коли в реченні повинні бути названі два або декілька суб'єктів або об'єктів тієї ж дії, дві або декілька ознак того чи іншого суб'єкта і т. ін. Слова, які входять до такого переліку,