За спостереженням Г. Яворської, хата в українській мові сприймається як частина більшого простору, який складається з окремих частин: «природно-культурного» - садок, город, а також господарського - двір, подвір'я, клуня тощо. Часто вживані словосполучення вийти з хати і зайти до хати вказують не на вихід за межі «свого простору», а на переміщення в ньому [23, с. 723]. Таке перенесення меж «свого» і «чужого», хоч і дещо архаїзоване, все ж можливе, коли йдеться про власне сільську традиційну українську хату-господу. Однак воно не унікальне і виявляє себе в інших етнокультурах. Подібно пише В. Колесов і про російський «дом», який так само не завжди є межею, за якою починається «чуже». Якщо двері - межа житлового простору, то ворота - вихід у світ - межа між світом «своїх» і «чужих» [9, с. 2І0-2І2]. Звідси - паремія Не переходи чужої межі [І4, с. І06], адже «чуже» (те, що за межею рідного дому чи країни) в народних уявленнях - це не лише щось невідоме, але й небезпечне: Співай, доню, дома, бо в людях наплачешся [ІЗ, с. І26]; В чужий край не залітай, щоб крилечка мати [І4, с. 233]; Научит горюна чужая сторона [З (І), с. 233]; Чужая сторона - вор (разбойник) [З (І), с. 233]; Wobczyznie, to w zgniliznie [27 (2), с. 662]; Far from home, near thy harm; He that would be well, needs not go from his own house [29, с. 266].

Зрозумілою є також уся сила сербського прокляття Тако cвоjе кутье жив не видно! [І, с. 23], адже людина без власної хати позбавлена певного магічного захисту і тому ніколи не може почувати себе в цілковитій безпеці. В українському паремійному корпусі відображено споконвічне бажання людини мати свій дім: Дай, Боже, умерти, та не під чужим плотом [ІЗ, с. І87]; Бодай ніхто не дочекав у чужім кутку вмерти [І2, с. І37] тощо.

Особливий статус рідного дому в стереотипних національних уявленнях носіїв європейських мов, набутий ним ще на початкових етапах розвитку людської свідомості, очевидно, сприяв безперешкодному запозиченню латинського прислів'я Turpis avis, proprium quae foedat stercore nidum. - Нікчемний той птах, який бруднить своє гніздо послідом [2І, с. 337] у сучасні паремійні корпуси: через романські і германські мови (французький варіант прислів'я відомий з ХІІ ст. [24, с. І82], англійський - з ХІІІ ст. [28, с. 397]) - у слов'янські (у польській мові паремію фіксують з І600 р. [27 (2), с. ІІЗ2]; в українській вона вперше засвідчена в записах Г. Ількевича І84І р. [2, с. 27]). Варіативність вказує на поширеність паремії у більшості зіставлюваних мов: Добра птиця свого гнізда не каляє [І2, с. 2І3]; Злий то птах, що своє гніздо каляє [ІЗ, с. 36І]; Поганий той птах, що ся свого гнізда бридить [ІЗ, с. 363]; Худая та птица, которая гнездо свое марает; Глупа та птица, которой гнездо свое немило [З (І), с. 234]; Ziy (podiy, paskudny, ostatni) to ptak, co swe gniazdo plugawi (paskudzi, kala, iajni) [27 (2), с. ІІЗ2]; It is an ill (foul) bird that betrays (defiles, fouls) its own nest [28, с. 397]; Es ist ein bцser Vogel, der sein Nest beschmutzt [ІІ, с. І0І]; Vilain oiseau celui qui salit son nid [24, с. І82].

Ідеалізовано-романтичні уявлення про далеке, невідоме, недосяжне і бажане «чуже» добро, вимріяний земний рай, відомі людству ще з найдавніших часів [7, с. 464-46З], знайшли відображення і в національних паремійних корпусах: На чужій стороні і жук м'ясо, і стару бабу молодицею звуть [І2, с. 227]; Славен бубен за горами [І4, с. 4І]; За-морем телушка полушка, да рубль перевозу [4, с. 346]; Im dalej, tym lepiej [27 (І), с. 409]; Hills are green afar off [26, с. 229]. Проте нечисленні прислів'я і приказки, що репрезентують цю паремійну тематичну групу, свідчать про маргінальність реалізованої ідеологеми в колективній свідомості носіїв усіх зіставлюваних мов. Домінуючою залишається віра в безпечність і надійність свого, в чому переконують російські паремії Хвали заморье (чужую сторону), а сиди дома; Не бери дальнюю хваленку, бери ближнюю хаянку! [З (І), с. 234].

Християнство відкидає всі архаїчні колективні уявлення, ставлячи Бога в центр світобудови і вважаючи його (як абсолютне добро) основою людського життя. Прислів' я і приказки, що передають християнські світоглядні засади, руйнують давні концептуальні зв'язки між опозиціями «своє - чуже» і «добро - зло», реалізуючи ідеологему «людина, яка перебуває під Божою опікою, огороджена від усіх небезпек» у паремійних корпусах усіх європейських мов: З одним Богом на сто ворогів; Як Божа воля, то виринеш з моря [І9, с. 2]; С богом пойдешь - добрый путь найдешь; На Бога положишься, не обложишься [З (І), с. 23]; Kogo Bфg chce zachowac, wsrфd ognia nie zginie [27 (І), с. І69]; Where God will help, nothing does harm; They are well guided that God guides [29, с. І І4] ; Wer Gott zum Freunde hat, dem schadet keine