цілують її або з'їдають жменьку землі - і ця клятва вважається найстрашнішою» [4, с. 54]. Земля - «верхній шар земної кори» [5, Т. 3, с. 557]. Завжди землю обожнювали як матір, яка дає і забирає життя, їй поклонялися. Рідна земля - найкращий оберіг, символ життя: Рідної землі в мішочку /я на груди взяв; / не діткне мя лютий ворог, / щоб я лютував, / бо земля така на серці - / певний талісман, /як від скелі - відіб 'ються / кулі й ятаган (С. Воробкевич,
с. 143). Земля виступає символом правди у клятві, бо вона - найвірніший свідок: Царевичу- наречений, / Ще й друже мій заручений! / Тому правду не казала: / Землі святій присягала!
(Ю. Федькович, ІІІ, Т. ІІ, с. 162); найстрашніші прокляття - прокляття землею: І клене дитину злу: / «Щоб земля вас не приймила! / Ти, невдячнеє дитя, / Щоб ти сонця не діждала, / Ані щастя, ні пуття!» (С. Воробкевич, І, с. 121-122). Образ землі у народній уяві виступає персоніфікованою істотою, матір'ю, яка тяжко переживає нещастя своїх дітей, що вербалізується у лексемах земля, землиця: Вся наша землиця під горем вчорніла / І всі наші пісні - лиш стогін, лиш жаль (І. Бажанський, ІІ, с. 317); От земля - то лиш трупи і кров. / Наче гори - чорніють убиті... (І. Бажанський, ІІ, с. 314) і приймає на себе їхні негаразди, що відбито у фразеологізмі кинути лихом об землю (кидати лихом об землю - «забувати біду, горе; не журитися, не втрачати надії на краще» [6, с. 733]): Кинь лихом об землю та смійся з віщування твого серця! (С. Воробкевич, І, с. 183).
У багатьох народів загалом і в українців зокрема разом із землею найдавнішим божеством вважають сонце.
Сонце - «символ Всевидючого божества, Вищої космічної сили, Центру буття, Матері Всесвіту, осяяння, слави, величі» [1, с. 564].
Лексема сонце має символічне значення «життя», «свобода», «надія», бо сонячне світло, як зазначає Ю. Мільошин, символізує щастя, відкриття, виявлення, відплату та праведну кару [4, с. 122]: В Твоїй груді надія най сонцем сія... (С. Яричевський, ІІ, 383); Засяє ще сонце, засяє над нами / заграє весело ще наш синій Прут (І. Бажанський, ІІ, 317); таке ж символічне значення має і слово промінь: Чи, може, сповнився украй Божий гнів, / що ласки той промінь для нас заяснів? (С. Яричевський, ІІ, с. 386). Слово сонце - символ правди, долі і волі: Наші батьки не журились, / Та й нам ще не конче / Журитися! Наша правда / Велика, як сонце!.. (Ю. Федькович, ІІІ, Т. І, с. 139); Ясне сонце, вийди з хмари, /вже землиці досить кари! /... /Засвіти жарким промінням, / най кільчається насіння. / Не насіння - хлопська доля, / хлопське щастя, розкіш, воля... (Д. Макогон, ІІ, с. 483); Гримуча піснь віщає / Високим небесам, / Що сонце правди й волі / Зійшло вже русинам (С. Воробкевич, І, с. 151).
Сонце уособлює життя і світло, тому всі нечисті справи відбувалися за його відсутності (символічне значення «праведність», «доля» втілюють словосполучення схід сонця, протиставлення сонце сходить - доля верне): Діти ж мої, діти, / Нащо я вас, таких бідних, / На світ породила? / Якби знала, до схід сонця / Була б утопила (Ю. Федькович, ІІІ, Т. І, с. 128); Сонце сходить - вже пора! /Доля верне, зло пропаде, /Як на сонці та роса (С. Воробкевич, І, с. 85).
Лексеми сонце, сонечко мають такі компоненти символічного значення, як «молодість» і «краса»: Тому зривай си яром твої квіти, / Коли в личку ти калиновий гай, / Коли в душі ще тепле сонце світить, / Бо як загасне, то загас і рай (Ю. Федькович, ІІІ, Т. І, с. 34); Видно було, що сонечко пані Пульхерії к заходу клонилося і що густі чорні хмари почали його заслоняти (С. Воробкевич, І, с. 312).
Сонце і місяць уособлюють жіноче та чоловіче начало. У багатьох мовах світу місяць - жіночого роду, тому символізує жіночу силу [4, с. 82]. В українському світосприйманні місяць уособлює юнака, а дівчину традиційно асоціюють із сонцем: Мав і я сестру любу, красну, мов те сонце ясне... (С. Воробкевич, І, с. 180); Але та їй донька була така красна, як сонечко, а коси мала золоті, по саму землю (Ю. Федькович, ІІІ, Т. ІІ, с. 158).
У народній уяві вірний супутник сонця - місяць («найближче до землі небесне тіло, супутник Землі, що світить відображеним сонячним світлом» [5, Т. 4, с. 753]). В Україні Місяць був складником найдавнішого астрального культу - Сонця, Місяця і Зорі, і якщо в інших країнах головним божеством тріади були Сонце або Зоря, то в українців визначальним був Місяць [4, с. 83]. Люнарний культ позначився і на фольклорі, і в художніх текстах.
Наші предки, як зауважує Н. Лисенко, так уявляли місяць: це світило - Боже око і за величиною таке ж, як і сонце; має великий вплив на людей, тварин і рослин; брат сонця; куля, що