УДК 811.161.2'367.623'04

Бичкова Т.С.

СПЕЦИФІКА РЕАЛІЗАЦІЇ ФОНЕМИ /И/ В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ АПОКРИФІЧНИХ ТЕКСТАХ ХУІІ-ХУІІІ СТ.

Статтю присвячено аналізу однієї зі специфічних рис фонетичної системи української мови - злиття етимологічних голосних [і], [ы] в [и] - та з'ясуванню особливостей реалізації фонеми /и/ в мові західноукраїнських рукописних апокрифічних збірників XVII-XVIII ст. Виявлено основні позиції реалізації в пам'ятках цього голосного. З'ясовано, що в апокрифічних текстах, як і в інших пам'ятках XVII-XVIII ст., злиття етимологічних голосних у живій мові передавалося на письмі змішуванням літер ы та и (і).

Ключові слова: фонема, фонетика, історія української мови, апокрифічні тексти.

Статья посвящена анализу одного из специфических признаков фонетической системы украинского языка - слияния гласных [і], [ы] в [и] - и выяснению особенностей реализации фонемы /и/ в языке западно-украинских рукописных апокрифических сборников XVII-XVIII в. Выявлены основные позиции реализации в памятках этого гласного. Выяснено, что в апокрифических текстах, как и в других памятках XVII-XVIII в., слияние этимологических гласных в живом языке передавалось при письме смешиванием букв ы и и (і).

Ключевые слова: фонема, фонетика, история украинского языка, апокрифические тексты.

This article deals with blending of etymological vowels [і], [ы] in [и] as one of the specific phonetic features (in vocalism system) in Ukrainian language and reflection of these features in the apocryphal hand-written collections of the XVII-XVIII centuries. Principal positions of this vowel realization in monuments are revealed. It is proved that blending of etymological vowels was realized by shifting of letters ы and и (і) in living language.

Key words: phoneme, phonetics, Ukrainian language history, apocryphal texts.

Дослідження в галузі історії української мови на сьогодні надзвичайно актуальні, особливо зважаючи на те, що в останні десятиліття науковці переглядають погляди на походження і шляхи розвитку української мови. Важливим джерелом таких досліджень є староукраїнські пам'ятки ХУІІ-ХУІІІ ст., оскільки саме цей період більшість мовознавців характеризує як найскладніший і поки що найменше вивчений.

Для аналізу залучали переважно тексти пам'яток, створених на Лівобережній Україні, використання ж фактичного матеріалу із західноукраїнських пам'яток було спорадичним. Проте Західна Україна є особливим регіоном через історичне функціонування, а, отже, й контактування тут багатьох мов.

Серед західноукраїнської писемної спадщини ХУП-ХУПІ ст. значну частку становлять рукописні збірники апокрифічних творів, які були винятково популярними серед народу протягом багатьох віків, а тому зазнавали численних літературних і народних обробок.

Найширше дослідження збірників здійснив І. Франко, який дав не лише літературознавчу оцінку цим пам'яткам, а й визначив загальномовні риси більшості з них.

Окремі мовні особливості апокрифів (фонетичні та граматичні) були розглянуті в ряді публікацій С. Бевзенка [1], С. Перепелиці [10], М. Станівського [13] (див. також наші дослідження [2; 3]), проте монографічної праці про мову цих пам'яток досі немає, хоча в них яскраво відображено процес формування української мови, зокрема її фонетичної системи. Саме браком праць, присвячених системному аналізові західноукраїнських апокрифічних текстів, продиктована актуальність нашого дослідження.

У статті ми аналізуємо особливості реалізації в апокрифічних творах ХУП-ХУПІ ст. фонеми /и/ - однієї зі специфічних рис фонетичної системи української мови.

Апокрифічні тексти широко відображають фонему /и/ - переднього (близького до передньо- середнього) ряду високо-середнього підняття, що з'явилася в результаті злиття етимологічних звуків [і] та [ьі].

Злиття давніх [і] та [ьі] в одному голосному з у сіх східнослов'янських мов властиве лише українській мові. О. Шахматов зміну давнього голосного високого підняття [і] у звук, близький до середнього, яким є тепер український [и], пояснював депалаталізацією перед ним приголосного. Учений вважав, що саме депалаталізація приголосного перед [і] зумовила зближення й злиття його з [ы] [16, с. 61]. Цього ж погляду щодо злиття [ы] та [і] дотримувався й А. Залеський [6, с. 34].

П. Філін, навпаки, припускав, що злиття [і] та [ы] в одному звукові випереджало в часі діалектну депалаталізацію, і датував це явище другою половиною ХІ ст., згідно зі свідченнями писемних пам'яток цього періоду [15, с. 201]. Г. Півторак вважає таку думку непереконливою, зауважуючи, що змішування літер ы - и могло відображатися і в раніших пам'ятках, що до нас не дійшли. Цілком можливо, що зближення й злиття [ы] та [і] відбувалося протягом ІХ-Х ст., а завершилося у XII ст. [11, с. 101-102].

Л. Булаховський зазначав, що «типовий для переважної більшості українських говірок збіг звуків ы та і церковні пам'ятки відбивають, хоча й зрідка, не раніше XII ст. ... Те, що окремими авторами (Ф. Колессою, А. Кримським) наводилось на доказ ранішого часу цього збігу, базується на сумнівних або зовсім невірних даних (описки, старослов'янські варіанти, давні дублети. тощо)» [4, с. 48-49]. Ю. Шевельов указував на те, що «уже в найдавніших пам'ятках трапляються спорадичні випадки етимологічно невиправданого ы на місці и та навпаки». Проте учений зауважував, що «до самого початку ХІІІ ст. ці факти не є певні - не тільки через обмежену кількість, але й через те, що майже всі випадки подібних написань мали особливі підстави й не відбивали загальної зміни цих голосних» [17, с. 481].

Мова давньоруського періоду успадкувала деякі свої діалектні особливості ще від праслов'янської, зокрема, неоднакову артикуляцію голосного [і] в її різних говорах. На відміну