від північних і східних говорів давньоруської мови, у її південній діалектній зоні голосний [і] характеризувався дещо зниженим творенням, більш широкою відкритою і глибокою артикуляцією, хоч він і перебував у сфері голосного переднього ряду. Напівпалаталізовані приголосні перед цим звуком не зазнали повної палаталізації. Коли в говорах цієї діалектної зони приблизно на кінець І тис. н. е. почала виявлятися тенденція до ствердіння приголосних перед голосним переднього ряду, звук [і] втратив будь-яку здатність пом'якшувати попередній приголосний, що ще далі обнизило його артикуляцію й відсунуло її в глибину, тобто в напрямі до [ы]. У свою чергу, звук [ы] набував підвищеної й більш передньої артикуляції. Унаслідок зіткнення цих двох фонетичних процесів виникали різні нестійкі фонетичні варіанти, аж поки на місці колишніх голосних [ы] та [і] не усталився один голосний передньо-середнього ряду середнього підняття, відмінний як від більш заднього [ы], так і від переднього [і]. Згодом цей звук [и] став характерною особливістю української мови, на відміну від російської й білоруської мов, де послідовно розрізняються голосні [ы], [і] [7, с. 255-256].
Досить цікавим, на нашу думку, є припущення О. Ткаченка щодо причини виникнення голосного [и] в українській мові. Учений розглядає цей процес у контексті інших мов. Так чеська, словацька, болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови усунули розбіжність між [і] й [ы] у той спосіб, що [ы] заступили звуком [и]. Через це розбіжність між колишніми [і] й [ы] як колись окремими голосними цілком зникла, і лише в деяких мовах (зокрема, чеській і словацькій) наявність у минулому цих різних звуків можна виявити у вигляді твердості (перед колишнім [ы]) або м'якості (перед колишнім [і]) вимови частини приголосних перед ними. Подібним шляхом у розвитку [і] й [ы], на думку дослідника, могла б піти й українська мова. Але на заваді цьому став занадто розрослий у ній «ікавізм». Навальне зростання випадків появи нових [і] викликало б загрозу появи незліченної кількості незручних омонімів, а тим самим нестерпного для мови фонологічного хаосу. А тому «первісне і, щоб у якийсь спосіб утримати свої позиції, а тим самим і фонологічну рівновагу в мові загалом, мусило в українській мові, замість того, щоб витискати ы (у), піти на певний «фонологічний компроміс», утворивши разом з ним спільний витвір, «проміжний звук» и (у)» [14, с. 19-20].
Викладені позиції дозволяють погодитися з тим, що поява [и], за своїм походженням специфічно українського звука, - наслідок своєрідної, суто української перебудови вокалізму, у якому в результаті дії регресивної вокалічної асиміляції так багато первісно «неікових» голосних перейшло в [і].
Перші випадки змішування літер ы та и (і) на письмі, що свідчать про злиття цих звуків у живій мові, трапляються ще у старослов'янських пам'ятках: народы - народи (ЄОр. 1зв); архистратига (ЄЧПок. 243) та ін. [11, с. 101], а від XIV ст. такі випадки широко фіксуються староукраїнськими пам'ятками. На наявність злиття [ы] та [і] у XVIII ст. вказує низка характерних особливостей тогочасного правопису. Так літера и широко вживається для позначення етимологічного [ы] у пам'ятках, що походять з різних говіркових територій [9, с. 98].
За досліджуваними нами апокрифічними рукописними збірниками XVII-XVШ ст. голосний [и] (< *[ы]) реалізується через літеру и після приголосних у таких позиціях:
а) у коренях слів: сини (1ІР(Ф)136) (тут і далі в посиланнях на джерела зазначаємо том, умовне скорочення пам'ятки, відповідну сторінку тому), чтири (4ІР(Ф)260), дими(4Бр38), рицеръ (ІР25), ( стида (2Кр77), сотворил... коливі (2П57), розмишліяти (2Др60), что... вило (4Кл4), Мислила севі (2Др60), цнотам навикла (2Др60), "зиком (4Кл5), швичаевъ (2Др62), слиша... речи (2Кр75), риви (4Кл66) та ін.;
б) у закінченнях:
іменників: ангелски чини (2Кр82), не оузшли... дари (2Др64), не при#ша дари (2Кр77), горки слози (2Кр76), звізди (4Кл4), аггли (4ГБ153), іі глини (4Кл4), демони (4СтС214), товари (4НДХУШ285), риви (4Кл66) тощо;
прикметників і займенників: мои лювїй (2У332), не вДмо гордїе (1РБ14), милие гостеве (2Т17), есте слепїе (2ІР(Ф)161), пісни вд#чнїе (2Т17), UCh молодие (2Др62), дровнимъ висеромъ (Кр81); которим (1ІР(Ф)137) та ін.
З іншого боку, етимологічний [і] часто передається через ы, виразно вказуючи на тверду вимову попереднього приголосного. Цю особливість фіксуємо в таких словах, як-от: Вени#мына (1ІР (Ф)146), птыцъ (4С28), швыд'клъ (4Бр17), сыли (3СтС211), аспыди (ІР58), крык (2Тс107), Гав'рыилъ (2Тс67), оу Вь/флешмі (2Тс124), рымским (1Д10), Асырыею (2Тс124), чинывъ (3У18), оу інъдыйских сторонах (2Тс105), шлывы (2Тс69), застП'ныце (2У392), ІюдU ОкарыШского (2Тс320), с нымъ (4Кл4), оны (3ПП234), в ных (1ІР(Ф)163) тощо.
Отже, подібні написання-сплутування засвідчують наявність українського [и] у XVII-XVIII ст., а не вказують на перевагу звука [ы], як вважав П. Житецький. На його думку, тільки вживання на письмі и замість ы засвідчує український середній [и] [5, 103].
Плутання и - ы, тобто написання однієї літери замість іншої, спостерігаємо в досліджуваних пам'ятках досить часто в межах однієї сторінки, а нерідко - й у тому самому рядку. Порівн.: ави (1ІР(Ф)137) - авы (1ІР(Ф)137); ми (1Д21) - мы (1Д19); пан над пани (1ІР(Ф)291) - пана над паны (1ІР(Ф)291); рив(1Ру256) - рывU(1Ру255), за видломъ (ІР64) - из выдломъ (ІР63), аромати (4ІР(Ф)258) - ароматы (4ІР(Ф)258), вило (4Кл4) - вылъ (4Кл4) тощо.
Наше дослідження показало, що в рукописах переважає вживання