УДК 81' 246.2

В.М. Демченко

ДЕРЖАВНА СУТНІСТЬ І МОВНА НАПОВНЕНІСТЬ ПРІЗВИЩА ЯК ОФІЦІЙНОЇ НАЗВИ ОСОБИ

Статтю присвячено проблемам ономастики, зокрема особливостям функціонування національних прізвищ у державному житті - у сферах ділового та побутового мовлення, на рівні вимови та правопису, що має безперечну актуальність, оскільки в будь-якій мові світу власні назви кількісно домінують над загальними. Що ж до ділової сфери, то тут такі слова взагалі є визначальними, оскільки формують усілякі офіційні кліше (наприклад, форму звертання в листуванні). Стаття стане в пригоді всім, чия професійна діяльність пов'язана з оформленням прізвищ різної форми, а також імен і по батькові. Планується продовження цієї теми в наступних випусках збірника.

Українські прізвища, зокрема їх історію та правопис, досліджували такі вчені- мовознавці, як Ю. Редько, І. Желєзняк, Ю. Карпенко, І. Єфименко та багато інших [14]. Орфографічним особливостям антропонімії (системи власних назв людей) присвячено відповідні розділи посібників і підручників з української мови. Проте ще залишаються нерозробленими деякі питання - наприклад, сучасні тенденції функціонування онімів в умовах національного становлення наявних носіїв української мови та їх нового покоління, а також в умовах визначення цієї мови як державної.

1914 року видатний адміністративіст А.І. Єлістратов вказував на видатну роль державного управління у сучасному житті: в його сферу входить забезпечення безпеки, охорона народного здоров'я, піклування про народне господарство, різнобічне сприяння умовам економічного добробуту громадян тощо [5, c. 15]. Через те й Конфуцій зазначав, що виправлення справ у державі слід починати з виправлення імен: "якщо імена не правильні, то і справи не можуть здійснюватись, і народ не знає, як себе поводити" [6, с. 4]. Тобто після принципових і концептуальних змін у певній країні (й, відповідно, державі) просто необхідно, щоб антропонімна та топонімна її складові систематизувались і виправились. Це, здавалося б, не так потрібно, як підвищення матеріального стану народу чи медичного обслуговування пенсіонерів, проте впливає на більш чуттєвому рівні підсвідомості: людина просто не може зрозуміти, яка ж природа її душевного дискомфорту, де ж ті орієнтири не матеріального, а духовного майбутнього.

Прізвище залишається однією з небагатьох одиниць, які становлять власне етнічний компонент відповідної мови - поряд із часткою, прислівником, прийменником тощо. І коли в українському соціумі прізвище Коваль втрачає одне зі своїх численних родових кіл носіїв (через будь-які причини - з народженням дівчаток як останніх носіїв прізвища, з індивідуально зумовленою зміною прізвища тощо), а Фокіних стає більше на таке ж коло, це вже аж ніяк не свідчить про історико-культурний прогрес українського етносу (знову-таки саме на найтоншому - духовному рівні). І це незважаючи навіть на вірогідну історичну, фактичну приналежність Фокіних до українців, а Ковалів - скажімо, до євреїв. Отже, таке можливо або через колишню свідому зміну прізвища, або через поступові зміни внутрішньородових етнічних домінант, або через звичайну помилку клерків численних державних канцелярій, зважаючи на політичні пріоритети - тиск на тих-таки українців, євреїв тощо.

Зважаючи на вищенаведене зазначимо, що всі зміни нової держави цілком закономірно повинні адаптуватися до її справжніх історико-етнічних особливостей. Це насамперед стосується топонімів (зокрема урбанонімів), які завжди в авторитарну епоху перетворюються на засоби соціальної реклами (у нашому разі - усілякі радянські, пролетарські, комсомольські, кіровські, ленінські тощо). Відомо, що принципових змін у цій сфері не відбулося, оскільки навіть назви міст (зокрема й обласних центрів) залишились радянськими - Кіровоград, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Цюрупинськ, Іллічевськ (хіба що Луганськ змінив Ворошиловоград). Не варто тут пояснювати нелогічність і неорганічність таких власних назв на терені здавалося б вільної країни з домінуючим етносом українців, які повинні цією волею пишатися і будувати повною мірою нову державу - з новими традиціями, новими людьми на керівних посадах і поверненими тисячолітніми етнічними традиціями і віруваннями.

Це ж стосується й українських прізвищ, які тільки завдяки незвіданим Божим законам збереження будь-якого етносу як невід'ємної складової картини світу залишаються такими ж різнобарвними і багатими на форми й образи. Гордість за свій родовід під спадковим прапором прізвища, яким би воно не було за формою чи значенням (Вишневський чи Бовдир, Дорошенко чи Дуля, Бунчужний чи Пидоряка), - доволі-таки часте явище в Україні. Як ознака національної самодостатності та ідентифікованості така риса залишає ще певні надії щодо майбутнього України.

Уважається, що прізвища як лінгвістичний та юридичний комплекс з визначальним фактором спадковості Головна ознака сучасного прізвища - спадковість найменувань, які в єдиній незмінній формі переходять від батька до сина. функціонують в Україні всього лише близько двох століть. Аналізуючи пам'ятки XVI століття, вчені пропонують термін прізвищева назва. Проте нам здається що більш прийнятним у цьому випадку звичне прізвисько.

Слід зазначити, що різні народи мають свої традиції у цій сфері. Скажімо, етносам Сходу прізвища не властиві - анхістонімами тут є прізвисько-характеристика, а також станова, родова чи територіальна назва (форманти -огли, -паша, -заде тощо). У Бірмі ці форманти змінюються протягом життя (юнак-товариш-громадянин-пан).

На території Балкан панує один суфікс -ич, але з ознаками різних віросповідань: Предраг Міятович, Дражен Петрович (90 % носіїв) - серби, Емір Мутапчич, Абдурахман Кабримаанович - боснійці. У Румунії панує формант -ан (-ану): Мунтяну ("горець"), Цуркан ("вовна"),