Зрештою у ХVII столітті функціонують як двокомпонентні (Васко Рубель, Івашко Соболевський), так і трикомпонентні (Ятцко Цибулька Турченко, Клим Замула з Чернеховки) і навіть чотирикомпонентні (Пахомко Іванів син Кузмин Хотковъ) антропоніми.

Аналогічні жіночі форми початково були похідними від чоловічих: Вувдя Грициха, Марія Цълюричка, Гапка Об довна, по мужу фтором Грициха. Думаємо, що за інших історичних обставин розвитку нації такі форми в українській антропонімії стали б офіційними - як сталося, скажімо, у поляків і словаків, де жіночі прізвища так і творяться: Новакова (від Новака), Гайдова (від Гайди), а також як відбувається в сучасній українській буденній мові, де функціонують патроніми типу Кравчучка (дружина Кравчука), Кравчуківна (його ж дочка) тощо.

Офіційно прізвища (як ми вже зазначали, головна їх ознака - спадковість, сімейність) на території України отримали масове поширення лише зі скасуванням кріпосного права Взагалі прізвища в юридичному їх статусі виникли на Півночі Італії ще у Х-ХІ ст. - звідси й familia. Традиція переходить до Франції, далі з норманами - до Англії. Селяни отримали прізвище в Німеччині з XV ст., у Польщі - з ХІХ ст..

При тому на території Росії "офамілення" часом відбувалось комічно: цілому селу давалось одне прізвище (тому вчені фіксують всеохоплювальне кількісне домінування, скажімо, Смирнових на Поволжі). Знову-таки основною моделлю було "чиї" (-ов, -ін, - єв) та "які" (-ські, -цькі). Ідентифікуюче прізвище Іванов домінує в Псковській та сусідніх областях, Попов - на Півночі, Смирнов - у Північному Поволжі, Кузнецов - поблизу Москви. При тому зазначимо, що і в російських селах функціонують вуличні прізвиська (Корольови - на вулиці Жучки), але волюнтаристична традиція фіксації офіційних прізвищ не передбачала визначальної ролі початкового прізвиська.

Таким чином, на території України селяни, які становили понад 80 % населення, отримали повною мірою юридично повноважні прізвища лише наприкінці ХІХ століття (і лише в середині ХХ століття - паспорти). В основу цих прізвищ було покладено переважно селянські та козацькі відапелятивні прізвиська (тому Невмивака та Дерипапа, Салій та Добривечір).

З часом, під впливом російської метрополії вони коли-не-коли зазнають змін:

трансформуються в російські за формою Така ж русифікація відбувається і в Середній Азії - з другої половини ХІХ до 30-х років ХХ століття. До етнічної основи додаються суфікси -ов та -ев (змінено казахські прізвища на 97 %, туркменські - 99 %, узбецькі - 98 %) та -ин (татарські): Аджибеков, Олдабаєв, Асланов, Хідіятуллін.: Білик - Бєляєв, Кононенко - Кононов;

змінюються на інші під час служби в армії: Новиков, Солдатов, Москальов;

по-новому акцентуються: Гусак - Гусак, Козак - Козак, Богдан - Богдан До речі, у такому разі вони стають схожі на чеські чи словацькі прізвища, а тому наголос міг зберегтись і від давньої форми - не заперечуємо такий варіант..

У 20-30-х роках ХХ століття спостерігається часткова формальна українізація, у результаті якої з'являються вже вторинні форми (Біляїв, Іванів), євреї змінюють етнічні прізвища на українські - часом кальковані - Швець, Кравець, Коваль, Білий тощо.

У 40-50-ті роки навпаки: Баран стає Барановим або й Братаном (на той час одиниця злодійського арго!)

У наш час такі перетворення не мають під собою якогось політичного ґрунту - частіше відбуваються для милозвучності чи певного шарму: Пидоряка на Барковський (типу Мазайла на Мазєніна у п'єсі М. Куліша).

Варто звернути увагу й на особливості формування антропонімікону певного регіону. Так, компактне проживання німців та євреїв на території України супроводжувалось документуванням їх у різноманітних записах про народження та смерть. Тому системною була зміна прізвищ або імен відповідно до православної традиції. У Вінницькій області зафіксовано нами запис про німецьку родину Томчуків (Адольф Ілліч, Людвіг Францович, Франц Іванович), які проживали вже в середині ХХ ст. У Херсонській області навпаки - у записах 1924-25 рр. фіксуються німецькі прізвища та православні імена (Менгель Єлисавета Іванівна, Таубергер Іван Михайлович, Айзвірт Валентин Іванович, Вебер Петро Іосифович), поряд з ними - німецькі імена (Таубергер Емілія Людовіківна, Шульц Густав Фрідріхович, Траксель Теодор Готфрідович, Бух Отто Готлібович) та єврейські (Бібе Естер Іцковна, Ней- фельдт Ісаак Абрамович, Вольф Абрам Петрович).

Трапляються ще більш безсистемні антропонімні формули, що засвідчують певну етнічну безпринципність тогочасників (орфографію зберігаємо): Бондарь Яков Наумович (укр.), Кушніренко Ісак Павлович (укр.), Сорокін Гилель Самуилович (євр.), Меламедов Кусіль Шевелевич (євр.), Ерундіді Феодосія Міхайловна (укр.), Співак Ілья Аркадієвіч (євр.), Оселедчик Сімон Айзіковіч (євр.), Кабалкін Ізраіль Ефроимович (євр.), Бондарчук Ефраїм Соломонович (євр.), Харитонов Семен Слулевич, Зінаїда Юделевна (євр.), Елистратов Дмитрий Елизарович, Любов Семенівна (євр.) (без коментарів - В.Д).

Офіційно змін у антропонімних формулах зафіксовано небагато, і тому часову системність визначити неможливо: Шімаловський Мир Навманович - на Марка Наумовича (1972), Русин Давид Абрамович - на Ольховского Давида Веніаміновича ("засиновила" Ольховська Феня Абрамівна), Демов Нісон Яковлевич - на Анисима (1965), Халіпер Хаим Гершевич - на Єфима Григорьевича (1956), Вінтер Ілья Айзіковіч

- на Алексеевича (1976) (орфографію зберігаємо - В.Д).

Сучасний стан системи українських анхістонімів в основному своєму обсязі залишається принципово незмінним. Носії українських прізвищ продовжують таким чином свій родовід, не зраджуючи йому.

Наявні й випадки зміни прізвищ, але в останні роки зменшується