УДК 378.14

Ромакін В.В., Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили

Академічна етика як передумова верховенства права

Виховання у людини потреби у верховенстві права розглядається як головна педагогічна проблема трансформації українського суспільства. Підкреслюється ключова роль академічної етики у становленні верховенства права.

Stimulation of a person's interest in the rule of law is regarded as the main educational problem of the Ukrainian society. The crucial role of the academic ethics in the formation of the rule of law is stressed. Одним з головних чинників, який визначить долю українського суспільства, є роль закону в ньому. Найкращі зразки розвитку суспільства існують у тих країнах, де закони мінімально обмежують права особи на тлі високого рівня лояльності населення. Саме ставлення населення до законів відрізняє такі типи суспільства, до яких суспільство прагне, і ті, яких намагається запобігти. Для того, щоб обрати демократичний шлях, необхідно не тільки мати добре законодавство, але і розвити у нашого народу звичку поважати і неухильно додержуватися законів [1].

На думку автора, розвиток пострадянських країн вирішальним чином пов'язаний із зміною менталітету громадянина стосовно ролі закону у його власному житті. У розвинених країнах заходу панують ліберальні цінності, людина відчуває себе вільною та вважає закон головним захисником власного життя і діяльності. Питання лідерів країни (штату, міста) є другорядними.

Для нашого народу історично характерна традиційна віра саме у лідерів при владі (вождів, отаманів, кошових, гетьманів, президентів). Закон, навпаки, є питанням другорядним і вважається лише інструментом дії влади проти людей. Саме тому владні особи ніколи не виправдовують сподівань людей, натомість завжди є всенародне сподівання на нового лідера, який допоможе створити кращі умови для життя. Такий собі різновид українського оптимізму.

На думку пересічного громадянина, закони недосконалі і навіть суперечать один одному, а влада і конкуренти їх порушують на власну користь. Тому він вважає, що не зобов'язаний додержуватися законів, а всі його політичні сподівання зосереджені на рабський мрії - обрати собі хазяїна (мера, губернатора, президента, спікера), який "нарешті наведе порядок".

Але недосконалі закони та моральні правила не можуть бути змінені на краще, якщо їх не дотримуватися. Інакше вони стають на кшталт ритуалів або традицій, а традиції, як каже народна мудрість, зберігаються довго саме через те, що їх можна порушити.

Наш менталітет призвичаєний до того, що владну піраміду уособлюють керівники всіх рангів, а спирається піраміда на пересічних громадян і на закони. Саме тому ми сподіваємося на кращу владу, а закон розглядаємо як засіб, що допомагає підтримувати владу. Тому пересічний громадянин ненавидить як владу, так і закон, але не поважає себе, бо є фактично рабом влади, а точніше окремих людей, наділених владою.

Така позиція викликає песимізм у людей і не сприяє розвитку країни. Мрія про ініціативного хазяїна, який захистить і підкаже, як жити, та невіра у закони, які саме повинні захистити і підказати, створили менталітет раба [2].

Як зазначив Андрій Марга [3], в умовах демократій, що розвиваються, демократія розглядається скоріше як інструмент підтримки лідерів, ніж як джерело вдалих рішень. В цих умовах толерантність деяких академічних діячів до маніпуляції може стати суспільно небезпечною. Інакше кажучи, реальне втілення демократії немислимо без демократичної культури.

Менталітет громадянина країни із сталими демократичними традиціями принципово інший і ґрунтується на верховенстві закону. Для того, щоб українцям змінитися у цьому напрямі, необхідно перекинути владну піраміду так, щоб на її вершині опинився закон. Тоді закон стане головним об'єктом суспільства, а влада не буде мати верховенства. Більш того, влада і громадянин стають на один щабель, мають однакові права і не можуть взаємодіяти іншим чином, ніж через закон.

І хоча пересічна особа все одно залишається у підніжжя піраміди влади, її доля принципово інша. Людина не бачить над собою когось персонально, тобто хазяїна, бо якщо раніше владу уособлювали конкретні люди, то зараз - закон. Владні особи стають лише слугами закону, яких наняв народ, "скинувшись податками", для підтримки закону.

Лише тоді кожний громадянин почне вірити у власну ініціативу і розраховувати на захист діючих законів. При цьому йому буде байдуже, хто саме займає державні посади, бо вони не можуть вплинути на результати його діяльності. Закон на його боці і закон сильніше будь-якого урядовця. Фактично нова людина має знову стати рабом, але тепер її новий хазяїн - Закон. Парадоксально звучить, але саме в цьому рабстві полягає свобода людини, бо вона перестає вважати себе залежним від інших людей, навіть найвищих урядових щаблів [2]. Такий погляд на свободу і місце пересічного громадянина збігається із ліберальними цінностями [4].

Результатом такої зміни менталітету буде становище, коли людина у своїй діяльності припинить пасивно очікувати на ефемерні добрі обставини, а почне активно діяти на користь собі в межах закону, що і приведе до розвитку всього суспільства.

На жаль, у наших співвітчизників не вистачає бажання буди вільними саме в цьому сенсі. Лібералізм ніколи не був у нас популярним [5]. Вікові традиції царських і радянських часів перешкоджають такому устремлінню. Сподівання на "сильну руку" лідера й ігнорування законів дуже сильне. Це робить людей пасивними рабами обставин і призводить до відсутності бажання стати лідером власної